ЧЕРНІВЕЦЬКІ ЕЛЕГІЇ
Бунчук Б. Чернівецькі елегії : поезія / Борис Бунчук. — Київ : ВЦ «Академія», 2019. — С. 104.
ISBN 978-966-580-579-3
***
Пожити у Римі. Хоч трохи. Хоч кілька днів
І написати елегії. Про нас із тобою.
Мрія романтика. Так, лежачи в лісі на дні,
Навзнак, вгадують небо крізь хвою.
Там і колись один німець* дістав наказ
Бути у Вічному Місті, де на поета чекають
Звуки, слова, рядки. Але нас,
Тут і тепер, не туди посилають.
Наша бідність давно нецікава. А ми — й поготів.
Незалежна колонія, дозволена при похміллі
Напівп’яним сусідом. І скільки б хотів —
Не твоє тут весілля.
Все не те: мова, влада, закони. Це гра „на ура”.
Форма — засіб обману: дрібне видають за велике.
Я пишу ці елегії, люба, супроти нутра,
Що заходиться криком.
Слабкість тіла — лиш слід від невтоленості бажань.
І смиренність очей — плівка поверх скімливого болю.
В цьому наше життя, завбільшки із невроз. А межа —
Це вже там, де не треба боротися із собою.
1996
*Й.-В. Ґете, автор «Римських елегій».
С. 7
Після Різдва
Рожева смуга заходу справа тремтить від морозу.
За кермом „Сітроена” — зять. Він вмикає музику.
І голоснішає бесіда ззаду: там дружина, донька і внучка.
Тобі подобається ця мелодія, але чомусь мерзнуть ноги.
Тебе майже не дратує розмова на задньому сидінні,
Ти вже звик до цих інтонаційних перепадів,
Практично, ти любиш їх.
Відчуття, що це було вже багато разів.
І Різдво у селі вже було багато разів.
У салоні тепло, лиш холод із вікон.
У салоні темно, лиш світяться прилади.
Цього року тобі шістдесят,
Але ти не відчуваєш себе старшим за цей світ.
Ні чорта ти не зміг, ні чорта ти не встиг,
Чомусь, все було поспіхом.
Слова, які ти сказав, не зігріли нікого.
Рядки, які записав, залишилися горизонталлю.
Молодші і кращі, які заступили тебе, —
Розтерзані під Іловайськом.
Ти, за суттю, злочинець —
Він дав тобі все, а ти не лише не віддав,
А й не думав віддати.
Півоберта голови — і ти бачиш, що внучка вже задрімала.
Кулаком витираєш сльозу.
Чомусь мерзнуть ноги.
Прости мене, якщо можеш.
8 січня 2015 року
С. 8-9
Пройти крізь порожні кімнати
Пам’яті Юрія Гречанюка
Вважається: після зими — весна. Але так не завжди.
Ввижаються пізні доми, де нікого нема, крім біди.
Біда — це мовчання із запахом воску і хвої,
Продовженням ґульки, намацаної під пахвою.
Пройти крізь порожні кімнати, де зяяння вікон
Різке, як тотожність між віком минулим і віком,
Опертим на вперті гвіздки, як дашок на паркеті.
І двері відкриті, неначе стоячі конверти.
Пройти крізь порожні кімнати зі смугами світла.
В них грає не пил, а пилок, а чи мошка осліпла.
Немов в уповільненім показі — м’яко, без звуку
Протяжно ступати й торкати невидиму руку.
Пройти крізь порожні кімнати і в тій,
Із білими стінами, в тій, у останній, глухій,
Забитись в куток, скрутитись в клубок — і мовчок.
Душа безпритульна, як твій „Москвичок”.
2003
С. 10
Одеський залізничний вокзал 1999 року
Безхатьки, роми. Смрід сукна і вати.
Блатні. Фальшиві жебраки. „Беде”.
Хриплять. Голосять. Хочуть хитрувати.
І день не йде. І ніч не йде. Бреде.
Сумки. Мішки. Візки. Тітки. Солдати.
Менти продажні. Хтось когось веде.
І давишся від позовів блювати.
Брутальність, бруд. Ти — Брут, а Цезар де?
І скрізь в’язкий Содом байдужо плине
Мутний потік московської латини
Й замулює природне джерельце.
Не відвертай лице! Дивися: квітне,
Мов квіти зла, не золоте й блакитне.
Оце твій край? Оце твій рай? Оце.
С. 11
Наче молитва
Як черепиця грає раннім світлом,
Вночі тремтить каганчик потайний.
Прости, Єдиний в безсвіті і в світі,
І теплими долонями прикрий.
Прости, прости за мить зневіри кожну,
Що просимо й не дякуємо. Ми —
Не ті високі трави — подорожник,
Затоптаний худобою й людьми.
Це ми, останні поміж племенами,
Це ми, яких у спину ранить сміх.
Побудь із нами! В нас під пеленами
Відбитки пальців світяться Твоїх.
Маленьку жменьку совісті над світом
Просіяв. І не змий її, не змий!
Так черепиця грає раннім світлом,
Вночі тремтить каганчик потайний.
28 січня 2015 року
С. 12
Тридцять сім і п’ять
Навпроти у вікні
Дев’ятиповерхова «панелька» з профілем
Російського підводного човна «Курськ»,
Напіввидна від заметілі.
Завтра жіноче свято,
Вигадане німецькою соціалісткою.
Тупо болить голова,
Серце пручається у животі —
Удари відлунюють аж у п’ятах.
«Прикрийте антибіотик хоча б «Лінексом» —
Задоволено-густо баритонить у трубку знайомий терапевт.
Він здоровий, як бичок.
На екрані зійшлися «Баварія» й «Інтер».
«Змістовна гра» — зауважує коментатор.
Яка у біса змістовна? —
Вони просто бояться одне одного.
Ти лежиш навзнак.
Дихати важко.
У горлі пече, у трахеї лоскоче.
Місце, де все це відбувається,
Хтось назвав Провулком Ентузіастів.
Господи, який ідіот!
2010
С. 13
Двадцять один рядок
Час, як немите вікно.
Дні, як фальшиві перли.
Не бачились так давно,
Наче ми вже померли.
Інколи різко, як сміх,
Серед юрби спиняє
Запах духів твоїх,
А яких — і не знаєш.
Розмотуєш літ сувій,
Сієш пісок зі жмені.
Інколи голос твій
Кличе мене на ймення.
До хрускотіння в хребті
Голову повертаєш.
Запахи, звуки — не ті.
Сотні облич — не ті.
Просто тебе немає.
Вибух всесвітній минув.
І в розгубленій тиші
Цяточку згаслу одну
Не відмолиш у вишніх.
2010
С. 14
Схоже на гекзаметр
Все вже було, окрім смерті. Грудневе село,
Хмари низькі і в’язкі. І вороняччя.
Все вже було. Розтираєш затерпле чоло.
Око суворо фіксує. І не змигне, й не заплаче.
Отче, не час! За душею не те що гроша,
Слова немає. Мовчать україни, мов стіни.
Бідна душа, як розгублене пастуша,
Бродить по тілові і розглядає руїни.
2013
С. 15
Ноктюрн
Трохи музики у непарні дні.
Гірку розкиданої одежі
Їм не здолати. І, як у Ліни в несні, —
Чорне дерево біля білої вежі.
Все починається, люба, не із зупинки серця, а із зупинки зіниць
На лінії вилиці, що переходить у ніжність.
Вивчають долоні й губи, спраглі медів і глиць,
Твої дорогі рівнини, твої опуклості й ніші.
Два займенники і дієслово. Я вишіптую їх
У беззахисну шийку під пасмом від краю й до краю.
І твій задих і схлип, і світіння, і сміх,
Весь цей праведний гріх у підпам’ять вбираю.
І коли уже потім курю, а ти спиш
(Шурхіт шин по бруківці, заблукана дальня сирена),
Я відчуваю Місто-Яке-Не-Париж,
І міст, під яким протікає Ріка-Не-Сена.
Це безглузде старіння між габсбурзьких стін,
За якими доми, і дахи, і антени.
Це останнє кохання, що теж перетвориться в тлін,
Із якого настануть-постануть новітні Атени.
2003
С. 16
З вагонного вікна
На маленькій станції після дощу парує земля.
Потяг довго стоїть. Ніхто нікого не кличе.
Краєм ока зачепиш вікно — звідтіля
На тебе з неприязню дивиться двійникове обличчя.
Ти вже майже старий. Тобі вже не світа,
А був ти буян.
І, хоч вилізь із шкіри, нічого не скресне.
Тебе рухає звичка жити, а не та,
Як писав Маркіян,
Мисль піднебесна.
Ти ховаєш розчарування, як під кору
Комашня, що там знайшла вже, ховає
Під затінений спів.
Ти напівналежиш до тих, що беруть
Участь, напів —
До тих, що спостерігають.
Прикинутись дурнем, який не віда, що все
Окреслене тілом дряхліє, згасає, минає.
І формується потяг, який колись віднесе,
А земля місце знає.
«Стоп, стоп — сам собі кажеш. — Ти хочеш аж три за дві.
А інші платять усе до копійки, хлоню».
І тягнеш пучку до лоба. І тихо по голові
Тебе гладить Божа долоня.
2002
С. 19
Неточний термін
Сюрреалізм, мадам.
Ця вулиця (ні!), ця бруківка
Похило впадає в майдан.
(Рима набридла). Люди
Плинуть напроти і за
Течією. Є силуети, одяг, слова,
Немає облич. Пси, безпритульні.
Вулиця Панська.
Наші «мішки» під очима —
Ваш запитальний погляд.
Наша чергова цигарка —
Ваш заперечливий жест.
Жити в умовній державі,
Йти на умовну роботу,
Посміхатися умовним друзям —
Яка кава?
Яка розмова?
Майже неймовірно, що я Вас упізнав.
Майже нереально, що Ви підійшли до мене.
Сірі перисті хмари —
То влітку. Поміж домами
Півпрозорий туман,
Як між думками.
Так, ніби залишив курити.
Байдужий погляд жебрачки.
Крик циганчат.
Торгують бананами і цигарками.
Ваше пальто
Лише умовно довше
Від моєї куртки.
Сюрреалізм, мадам.
Я посміхаюся.
Ви посміхаєтеся.
Але зовсім не смішно.
1999
С. 20-21
З листа до литовського друга
…У нас сутеніє не рано…
«Западянин» із кореня «східняків»
Відчуває гостріше. Захід сонця — не рана,
А багряний провислий шків.
Жити у міфі — це трохи болю,
Як відкладання солі в хребті,
Протяжного. «Доля» римується з «воля».
Не так у житті.
Бог нас не бачить, бо дуже лляло
Й скаламутило. Й не видке дно.
І коней мали, і стежку знали.
І не поспіли все’дно.
Я збиваюся з ритму і це природно.
Іноді їжджу в Європу. Перетинаю межу.
(Поет — це той, що присутній при родах
Слова — від слова і слова). Здебільшого ж, я сиджу
У вербовій, вербально — своїй — суверенній —
Останній банальний романтик. А за вікном проліта
Дітлашня із криком «А ну єго к фєнє!»
Москалики-дзюбрики… Ще зелені…
…Бувай. Як не можеш заснути — лічи до ста.
1998
С. 22
Одне літо
Були душні вечори. В’язкі як мед. Як сметана
Повільно стікаючі. Й над
Балконом стояла зірка остання
Одним — одна.
Дурійка під душем удвох переходила в мить
Вознесіння. А далі — обвал і знемога.
Як доцілуєш уста, по яких струменить
Прохолодна волога?
І нічого не снилось. І снилось, що ти — бджола.
Твориш меди і тонеш зі мною в медах.
І зірка шарпнулась. Але в глибінь не пішла,
Зачепившись за дах.
Смужка світла з вікна жила на твоїй груді.
Раз-по-раз її затіняло моє чоло.
Господи, люба! Стільки ніжності, як тоді,
Більше вже не було.
1999
С. 23
Дорогий Метре!
Пам’яті Миколи Вінграновського
На уламку старої імперії,
На задвірку нової,
На тлі сірої стіни колишньої синагоги «Темпль»,
Переробленої у совіцький кінотеатр «Жовтень»,
А потім перейменованої в український кінотеатр «Чернівці»,
У костюмі від Стелли Станкевич,
Весь осяяний призахідним промінням,
Ви виглядаєте — як там у Вас? —
Вєліколєпно.
— Авжеж, Борисе, авжеж,
Ти повезеш мене.
Я обов’язково повинен
Побачить Наливайків Гусятин —
У романі він змальований з уяви.
Але якщо ти не можеш тепер,
То поїдемо іншим разом.
І я здригаюся. Бо
Чув подібні слова.
Одного дня до мене в «універ»
Забрів Назарій.
Він змовницьки відкрив портфеля —
Подивися, що в мене є.
А там була буханка хліба,
І пляшка, і шмат сала, і цибулина.
— Та відірвися ти від цього деканату,
Пішли в сорок сьому аудиторію —
Там нікого немає, там порожньо.
Посидимо. Вип’ємо по чарці.
Поговоримо. Давай, Борисе.
І що я йому відповів?
Дорогий Назарію!
Ти — вільний митець. А я — невільний чиновник.
Мені ще весь день працювати
І постійно приходитимуть люди.
І день сьогодні не той.
Може, іншим разом.
І тоді Назарій розсердився:
Іншим разом! Ти все кажеш: іншим разом!
А іншого разу може не бути.
Так воно й сталося.
І після того я думаю:
Який ти у біса вчений,
Коли тобі вже двічі показали,
А ти все не можеш затямити,
Що іншого разу не буде.
Іншого разу не буде!
Дорогий Миколо Степановичу!
Ні, не так! — Дорогий, Метре!
(Як переможно Він засвітився,
Коли я вперше назвав Його так.
— Усі чули? Тепер він буде
Так мене називать!)
Дорогий Метре!
Простіть, що не відвіз до Гусятина.
Але іноді я забуваю, що Ви відійшли,
І мені видається,
Що Ви знову приїхали
У мої благословенні Чернівці,
І поселилися
На четвертому поверсі готелю «Турист».
І я під’їжджаю до Вас у своєму «Москвичку»,
І ми їдемо, Метре,
Через Кіцмань і Заліщики,
Через Чортків і Копичинці,
Через Крогульці і Васильківці
До омріяного Гусятина.
Ми їдемо і говоримо,
І не можемо наговоритися.
І Ви, нарешті, виходите з автомобіля,
І, оглянувши все,
Радісно вигукуєте:
Ну це ж треба —
Все точнісінько таке,
Як я описав!
29 березня 2016 року
С. 27-29
Слово
Пам’яті батька
Із пипки ссав. І ковтав. І не знав,
Що хтось нависав і спостерігав,
Як ти зростав і хапав, як в тремтячі руки,
Із горла, з гортаней органних, з дрижання стін,
Із хрипу нутра, що гулке, як дзвін,
Звуки.
Як жінка, давалося бути близько. Із тою
Умовою, що назавжди, без «напів».
М’яв. Розминав. Наче зелень хвою,
Наповнював. Мав, як хотів.
А ті — не відходили. Ті, що в дзиґарки
Вдивлялися, як у лице.
«Шмайсери», схрони, ліси, Василеві зимарки.
Господи, лиш не це!
Багнет пробиває мох, наче вату,
І протяг, як потяг на рейках, уб’є.
Ти вивільниш дужку і бомбу-гранату,
Не визволиш душу. Не вирвешся. Тату! —
Зі мною — твоє!
С. 30
***
Ользі
Збереглися будинки
Із дерев’яними сходами,
Із рипінням, від якого
Зіщулюється душа,
Зі склепіннями, що відчуваються
Як вхід Туди.
У фантастичні віконні рами
Хтось вставив різноколірне скло.
Стрімкість сходів оголює
Твоє осяйне коліно.
Спроба миттєвого єднання тіл,
Ковзаючого поцілунку,
Допоки жадібні долоні
Стискають пружності під сукном.
Ти обурено вириваєшся.
Справді, хтось може побачити.
Прохолода першого поверху
Змінюється гарячою сліпучістю верхнього вузького віконця.
Дерев’яні панелі стін
Пахнуть лаками і шашелем,
А з-під білих дверей
Просочується витверезливий запах неубієнної хлорки.
Сходи риплять.
Серце калатає.
Мить не зникає,
А переходить у генну пам’ять.
17 квітня 2016 року
С. 31-32
1997. Перше Різдво з Євгенією
Сестрі
Вже ялиці в снігу. Вже січе.
Вже морозяна клубиться воля.
Вже картавим гортанним плачем
Чорні круки покрили край поля.
Тут це місце позначене. Тут
Впала Божа сльоза. І під нею
Дві могилки незримо ростуть
Із бросківського скіфського ґлею.
Ані слід від воріт. Як з трави.
Пес не згавкне. Лиш м’яко, над снами
Батько й мати — незримі волхви —
Надійдуть зі словами й дарами.
Вранці скресне вікно. І в життя
Увійдуть і світило, і люди.
І проснеться-всміхнеться дитя
Твоє пізнє. Вже Бог його любить.
С. 33
***
Протерта шинами
«Зебра» пішохідного переходу
Через вулицю Університетську —
Від кінотеатру «Чернівці» до будинку,
Що впадає у вулицю Ватутіна.
Одна нога ще на тротуарі,
Інша — зависає над дорогою.
І в цей час за спиною
Ти чуєш материн голос.
Її немає вже двадцять дев’ять років,
Але так виразно звучить
Рідне і тепле: «Боря!»
Ти завмираєш і озираєшся.
Звичайно ж, її немає.
А за спиною,
Штовхнувши тебе повітрям із запахом смерті,
Пролітає легковик.
Через кілька секунд ти все усвідомлюєш.
Починають тремтіти ноги,
Пітніють долоні.
Ти стоїш непорушно,
Тупо вдивляєшся у простір
І навіть не здогадуєшся подякувати.
24 квітня 2016 року
С. 34
Травень 1976 року.
Вид на Садгору
Тут білий налив — на всі боки городу.
Тут білий надрив, — як черемха цвіте.
Тут я полюбив. І в кришталиках льоду
Світилось ім’я твоє. Княже й святе.
Тут кроки гулкі по сивіючім бруку.
Тут шиби крихкі — пробиває роса.
Тут люди такі — лише правила руху
Порушують, а голосують лиш «за».
Тут сірі доми. Тут велика потреба
Відмити до білого їх нароста.
Тут чорні дими. Вони вбиті у небо
Надійно, як цвяхи у тіло Христа.
С. 35
***
Вже прогріваються двори.
Все зсунулося на місяць наперед
І на початку квітня
Ти наступаєш на зів’ялий пустоцвіт.
Безжальна радіація заламується
У гігантському і невидимому
Збільшувальному склі,
Але кожен із трьох тисяч
Чернівецьких безпритульних псів,
Обирає собі для сну
Гемінґвеївську
Теплу, добре освічену місцину.
Домашні коти
Недовірливо оцінюють світ,
Лежачи на підвіконнях.
Безладно припарковані автомобілі
Ще не дратують металічно-бензинними випарами,
А двері гаражів відчинені.
Сусіда у дворі
Утеплює стіни флігеля
Шкідливим білим пінопластом,
Ціною п’ятдесят на п’ятдесят із державою.
Жебраки у затінених нішах
Ще не співчувають своїм годувальникам,
Що бредуть по осяяних тротуарах.
Недофарбовані Богом листочки
Тремтять на тлі жалібних стін
І вище — глибоченної блакиті —
Як натяк на інше майбутнє.
Але марево поміж дальніми домами ще не тремтить —
Його просто немає.
Іще стрімка хода,
Іще усе цікаво.
Іще в тіні треба стояти
У розстебнутій, але куртці.
Темні коридори під’їздів
Ще нічого не знають про свою рятівну функцію.
Життя напередодні спеки —
Завтра можна одягнути
Сьогоднішню сорочку.
А світова утома
Уже заготовляє форми,
У яких зі свинцю віділлє
Підошви твоїх найлегших черевиків.
24 квітня 2016 року
С. 36-37
***
Дощ іде.
І липа цвіте.
І тихесенько скімлить втома,
І болить голова…
Моя старенька дівчинко,
Важкі та чорні із синім
Уже не затуляють твоїх плечей.
Суцільні, тривожні, аж до пересихання в гортані,
Перейшли у віддалені контури.
Залишилися незмінними
Лише голос і очі.
Годинник втомився рахувати
Скільки разів ти заперечила мені,
І скільки разів я відвернувся від тебе.
Дві паралельні
На площині ліжка.
Ми навіть не спільники.
Ми — засуджені до страти,
Очікуємо в одній камері.
У темряві
Я чую твоє дихання
І там, у глибині нутра,
Наростає давнє тепло.
Я вдаю, що вже сплю,
Я міцно стулюю повіки,
Інакше воно переллється на подушку.
Моя старенька дівчинко…
С. 38-39
Хіба що…
«Ці верем’є,
Ці, вари, буде дощ…»
Старий сусіда Няйко
У недільній білій полотняній сорочці
Покликав мене-студента до себе.
Сидимо на вереті у дворі,
Він пригощає домашнім яблучним вином.
Усе життя Няйчиха зверталася до нього так:
«Мой, Ліцю, мой!»
Міцний і жилавий
Обв’язував веретою найбільшу копицю
І ніс на плечах з кінця городу
До величезної стодоли.
Його, зігнутого,
Не було видно,
Здавалося, похилена копиця
Сама пливе, погойдуючись,
Понад травою.
У Ліця біда в гортані,
Він дуже схуд і хоче попрощатися.
Як давнє й дороге,
Повільно, щоб я запам’ятав,
Він наспівує пісню своєї матері:
«Ой у поли є дерен,
Нема бірше, лиш оден.
А з-під того дерена
Зійшла вдова молода.
Зійшла вдова молода,
Породила синів два…».
А потім він розказує
Єдиного знаного ним анектода
Про липована.
Ліцьо сміється,
А очі плачуть.
За місяць його не стане.
А коли відійду я,
Зникне і пам’ять про нього.
Хіба що зберуся
І напишу
Про своїх «віднесених вітром».
19 червня 2016 року
С. 40-41
Спогад про 26 квітня
Без картавини у гортані. Без горбини (хоч доліпи
До спинки носа — незла ідея!)
І дерев’яний циркуль, що обміряв черепи
Не визнає у тобі іудея.
Але ти із гетто. Ти картоплю садив тоді,
Коли воно сталося і забруднило…
І відтоді — ні в якій воді,
І ніяким милом…
Де ти, Вільям — Вільям — п’ятистоповий ямб!
Хто опише щитоподібку, як щит Ахілла?
Хтось чужий, із чужим лицем і чужим ім’ям,
Шурхотить по казенній підлозі в бахілах.
Ти — людина із гетто. Твоїй біді
Не допоможуть ні співчуття, ні гасла.
Фосфоруватимуть кості в землі і тоді,
Як світило погасне.
С. 42
Гусятин
Даленіючий дим автобуса,
Наростаючий запах хати.
Затхла глухомань старих килимів.
Майже лазерний промінь крізь тюль
Обпалює зіницю.
Безсоння стін,
Протяжне рипіння стовбурів,
Псячий нічний перегавкіт
І несміливий пташиний ранок.
Іноді життя
Зі смаком зеленого яблука,
Зі стіканням солодкої піни у кутику рота,
Зі злизуванням сліду кінчиком язика.
За зиму яблука пережухли —
Виносиш відра, повні минулого
І нараз задихаєшся від любові та розуміння:
Далі —
Тільки страх перед майбутнім.
Березень 2017 року
С. 43
Жабокруки біля Тлумача
Буде зима, моя люба. Вже
Битий кришталь хрускотить під ногами. На сцену
Білі лаштунки волочать. Крізь щем
Власних кришталиків бачиш: відчахнуто, наче ножем,
Пуповину зелену.
Буде зима. Срібну паморозь на
Парканах вже порушили пальці хлоп’ячі.
Вчора ще цінне — нині нічого не значить.
Завтра — тим більше. Втім, хто його зна.
Ти пам’ятаєш старого, що жив у млині
В чорній фуфайці і вицвілим оком синю
Днину із жовтим світилом стеріг при вікні,
Як він заплакав, коли ми лишились самі,
— Лиш не зганьби мене, сину.
В нашій Баранії, люба, естетство митця
Змішане з кров’ю народництва — міра на міру.
Цівку приставлять до лоба. Й за мить до кінця
Чи прочита неписьменний у книзі лиця
Мазепинську віру?
Віра святіша і головніша, ніж
Те, що відбудеться потім з тобою, зі мною,
З нами всіма. Обніми мене, люба, міцніш —
Буде зима. Поцілуй мене перед зимою.
С. 47
***
Не принизливе, а пронизливе відчуття,
Що без тебе не так. Що без тебе завтра
Буде все, що завгодно, але не життя.
Твій запах
Від початку шиї до завитка
Проникає крізь віддаль. І стугін у скроні.
На твоїх місцях завмирає рука,
І тіло просвічується крізь долоню.
Лиш краєчком буття стерегти у півсні
Полохке, відчайдушне твоє волосся.
Я не довго житиму, люба. Мені
Досить того, що вже відбулося.
У брук, від ліхтарних відсвітів зримий,
Вбивати рими під ритм каблука.
Це задих, як в юності, перед дверима,
Це серцебиття після дзвінка.
Це втеча до друзів — у Прокураву,
Чи під Коломию, чи хто знає куди.
Це порушення магдебурзького права.
Йди від мене. Не йди. Йди від мене. Не йди.
С. 48
Потяг «Москва — Відень»
«…Ніколи наші страхи
не зможем зняти, як цураві лахи,
і закопати на старих верхах.»
Василь Герасим’юк
З вагонного вікна: Василю, то — Карпати,
Стіна із дна ріки в задимлені верхи.
Тут є місця. Тут можна закопати
І ті цураві лахи і гріхи.
Тут здиблена земля, націлена у завтра,
І колія-змія із відблиском ножа.
Тут слід від москаля, як слід від динозавра,
До німоти вража.
У тамбурі, вночі, в московському вагоні
Про ті сичі в гаю вишіптуєш рядок.
Ми не слабі, Василю, ми ще годні
Ступити крок на зведений курок.
Але ж свої, питомі, кровні в вірі
Нас продають на глум й азійський сміх.
Скажи, чому — нам Бог диктує вірші,
А сам не чує їх?
С. 49
До Відня
На дахах твоїх
Із червоної черепиці
Тихо Бог приліг.
Тут би народиться
Й чуть безжурний сміх.
Так, напевне, глиця
Хоче буть, як мід,
Й солодко стікати по ялиці.
Але це вже міт.
Тут великих душі.
Зелень бронзи й мрійний мармур весь
Як магніт не відпускають сущих.
Тут сидів Олесь
В Гавелки і плакав над грядущим.
Що до цього днесь!
Тут за римський пил
Й кожен схил не затихають битви.
Тут Штефанів шпиль —
Гостра, із зазубринами, бритва,
Як в небесний штиль —
Кам’яна молитва.
Ти прости мене —
Третій день, а хочеться додому.
Може, промине.
Наче давня втома
Скімлить в жилах. Так тремтить одне
Пір’ячко в гніздечкові пустому
Ти мене прости.
Я люблю твою багату білість.
Тільки відпусти
В сіру бідність,
У солодку бідність
Відпусти.
С. 39-40
Бросківці. Усвідомлення
Ользі
Так задихає осінню за криницею у дворі:
Зверху — солодким димом, знизу — зіпрілим листям.
Лиш не кажи, що було вже — то помічають старі.
Хтось помилився.
Місце, де виріс… Де пійло пахне коровою… Біла
Краплинка молочна повільно стікає по дужці відра…
Сова прилетіла і сіла на комин — зігріти тіло
І щоб злякалась сестра.
Чорна твоя волосина, що з гребеня опада,
Знає стільки ж, як сива, а в криниці вода
Бачить вибиті на камінні зубилом, що зветься Час.
Наші лиця і тіні тих, що були до нас.
Пружинку тому й накручують, щоб розкрутилась назад.
Решта — різниця в фантазії, як між «сто» і «сто п’ятдесят».
Хочеш, буде, як в юності, — я розстелю свій плащ
І зморшки мої посміхнуться. Тільки ти не заплач.
С. 52
Чернівці. 1995р.
Прокопові Коліснику
Намалюй цей сніг у дворі.
Облуплену штукатурку. Старі
Доми ще австрійські. (А ліхтарі,
Не забудь! відсутні),
Перехожих, побачених зі спини,
Дальніх потягів свист і міської шпани
У морозяну сутінь.
Це держава Баранія. Навпіл
Її ламано ділить хохляцький Ніл.
Аборигени із міст і сіл
Вже не ходять у свитах.
Але творять молитву святу
Не Перуну і не Христу —
Вони моляться московиту.
Намалюй обережність: аби не гірш.
І одвічну готовність продатись за гріш.
І пророка забути. Й зневажити вірш:
Поховали й не встали.
Намалюй оте місце, де стільки століть
Клята хата все скраю і скраю стоїть,
Аби тільки із салом.
Намалюй іще бідність, коли бабки
В суверенних під’їздах збирають пляшки.
І реактор, що ґрунт забруднив. А мізки
Не прочистив. Лиш рана
Зяє в душах, обвислих, немов проводи.
І від краю до краю — базарні ряди,
І брутальність, як мста за доларні труди
Від Івана-не-пана.
Але (молю тебе!) зобрази
Й інші лиця, на образи
Непридатні. Теплі, як слід від сльози,
Очі, які не просять.
По мікрону вималюй кожну з тих
Рисок, в яких впертий гнів застиг,
Наче крик німого серед глухих:
Здохнемо, а не здамося!
С. 53-54
***
Куди ці очі відпливуть? —
Вологий, божевільний, карий,
Лукавий зблиск. І, наче ртуть,
Рухливе тіло. Не руками —
Устами втримаєш. А сніг
Впаде уранці. Подих стужі
Не заморозить наші душі,
Лиш інеєм покриє їх.
І куриш в це чуже вікно,
Й чужа кімната за тобою,
І зібгана у жмуток болю
Чужа душа, як полотно.
І усвідомити не можна,
І неможливо перебуть.
І кожен жест, і слово кожне
В клітинку кожну западуть.
Як страшно пам’ять запече
Колись. Й ніщо не допоможе.
А тепла тиша за плечем
Шепоче: «Боже, Боже, Боже…»
С. 55
Поет
Василеві Герасим’юку
Сіра шинеля — колір імперії. Ти,
Кирзовий запах ввібравши у пори,
Носиш в собі, як множинні світи,
Прапори і прапóри.
Із недержавного етносу. З епосу дум і плачів.
Дивний, як брунька на всохлій щепі,
Серцем, як жадібним вухом, ловиш вночі
Ангелів шепіт.
Нащо тобі? Може, ягідку вродить буркун.
Словом замовним відродиш відчахнуту гілку?
В центрі Європи, як гун-азіат, як дикун,
Глушиш горілку.
Годний до зброї, як ті, що не мали могил,
Акумулятор образ, і чорнозему, й глею,
Дике дитя, що, вдихнувши історії пил,
Плаче над нею.
То — український поет. То — естет, що над словом дрижить,
Як над груддю долоня. Як над вогнем газета.
То — невпокоєний Вічний Жид.
То — непокорений Вічний Мазепа.
С. 56
***
Осінь минає, А з нею минає жура.
Разом із листям спадає, зникає за краєм.
Гострій стерні вже стриміти з-під снігу пора.
Все проминає.
Не проминає, кохана! У щільниках
Пам’яті завосковіли краплини
Поглядів, доторків. Крадені в світу хвилини,
Світлі, неначе пушок на руках.
Ймення твоє, розпочате округло в гортані,
Видих зігріє і знову тебе обвине.
Душі зіткнуться колись. І в небеснім тумані
Ти упізнаєш мене?
Тіло розлоге твоє. Задих приглушений твій.
Смак епітелію. Лоскіт тремтячої вії.
Теплі стеблинки дві, стулені серед завії…
Господи, їх пожалій!
С. 57
Все як було
Сестрі
Гострий запах
Зеленої зірочки помідора.
Його щойно зірвали
І, якщо завеликий,
Переламують навпіл —
Теплого, темно-рожевого,
Із зернистою памороззю всередині.
Скиби хліба,
Густо намащені смальцем,
Із величезними шкварками.
Вода у літровій банці
У тіні конюшини.
Пучки пошерехли (аж боляче!)
Від землі та мішків,
В які зсипають картоплю.
В три — велику, в один — дрібненьку.
Все як було.
Все як тисячу літ тому.
Тільки повищали ялички за городом.
Тільки немає мами.
С. 59
***
Перспектива, як правило, не ляка:
Відмінність суцільного від пунктиру
Зафіксована оком з дитинства. Й рука
Не тягнеться за воронячим сиром,
Бо не вірить Крилову. На нічному балконі один,
Навіть підкіркою відчуваючи втому,
Куриш. Ковтаєш дим. Закупорка судин
Не тепер, а потому.
Все — потому. Вікна напроти світні
Не згасають. Відволікають від основного.
Що основне? — Світло? Звук? Шурхіт гілля, станційні вогні?
Нутро, у якому тремтить на дні
Слово, що «бяше од Господа Бога»?
Все — потому. Теперішнього нема.
Змерзло щуляться каріатиди у нішах.
Холодно, люба. А попереду — зима,
Ще холодніша.
Вітер північний бляху з дахів обрива.
Виє у шпарах. Погримує в шиби смиренні,
Подих імперії душу льодить. А братва
Радісно рапортує, що ми суверенні.
С. 59
Дев’ять років без матері
Немов була війна. Неначе після бою розсіялась імла.
Лишилася вина, що я не був з тобою, коли ти йшла.
Волоссячко твоє, сивеньке і безсиле, не змив, не розчесав.
І те навідліг б’є, що не мене простили, а сам.
Як голишся, тоді подивишся на себе — й не впізнаєш.
Ще ніби молоді сліди тоненьких стебел. І все ж…
Стаєш як рів між брів. І погляд, наче плечі у сірім кунтуші.
То камбій цих років. То кільця холоднечі довкруг душі.
Життя земне. А там, за краєм тим безкраїм, де не тече трава,
Ти ждеш мене, свята. Стара вина минає, гряде нова:
Коли зупинить дні той споконвічний спалах, без часу і провин.
Що буде у мені, щоб ти по нім впізнала, що я твій син?
С. 60
***
Трагічність буття очевидна: старіння клітин
Під зорями, що належать усім і тобі.
І відчуття, що ти завжди один,
Навіть, коли плинеш в юрбі,
Навіть, коли тільки удвох,
Стан краплини, спадаючої зі стріхи.
І в протяжнім сирітстві єдина втіха —
Що так вирішив Бог.
С. 61
Канадська книжка. Відвідини
Околиця святого Юліана.
Піввечір. Церква. Кам’яна межа.
Тонким сніжком затягнутий, мов рана,
Маленький цвинтар. Перші тут лежать.
Дай тут побути. Дай мені відчути,
Як стугонить замерзла білизна.
Лід на хрестах продихати. Й здобути
Ще теплі українські імена.
Степан, Ілько, Дмитро, Марія, Ганна,
Параска… Імена пливуть в імлі.
Околиця святого Юліана.
А скільки їх іще на цій землі?
Тут лиш робили. Тут не ворожили.
Тут люто корчували. Чи ліси,
Чи галицькі і буковинські жили,
Тремтячі, як високі голоси?
Хто їх запам’ятав у сірій пущі?
А хто почув їх — перелітний птах?
Прислухайся: їх праселянські душі
Шепочуться в покинутих хатах.
Дай ще побути. В кириличній плоті
Відчути їх. Вони колись прийшли.
Робили й здобули. А по роботі
У землю цю свою-чужу лягли.
Яка вона, земля нового краю?
Така, як та — жива і шкарубка?
Вже — пізно. Вже — хрести. Не розпитаю.
По українських іменах читаю
Канадську книжку. З першого листка.
С. 62-63
Пам’яті батьків
Де ви?
І як ви?
У нас на землі — листопад.
Листя згребли і спалили ще звечора. Значить,
Сад вже відчужився. Зоряні розсипи над
Садом зависли. Вдивляюся. Там вас не бачу.
Клопоти наші минущі. А що головне?
Лісом бредеш — спотикаєшся. Ліс у завалах.
Як за століття маленьке сузір’я одне
Іменем батька і матері ще не назвали?
Хоч би одне на планету. Священно сія
Вічний огром, непідвладний земним листопадам.
Вийти увечері. Й раптом побачити, як
Батько і Мати над хатою сходять і садом…
Де ви?
І як ви?
У нас на землі — листопад.
С. 64
***
І коли ти заснула, а дощ за стіною шумів,
Обмивав нашу хату, криницю, ялиці і буки,
Я варязьке ім’я твоє заримувати не вмів:
Не давалися звуки.
Тільки пальці твої ворушилися. Пальці жили
Незалежно від сну. Моя права рука вже отерпла,
А ти спала на ній. І всі біди на світі були
Не для тебе. Ти тепло
Мені дихала в груди. А пальці твої ворушились,
Натискали легенько, немов стерегли, чи я тут,
Із тобою. А вікна напроти дивились
В мокру темінь густу.
І коли я вставав — помаленьку, потихо — курити,
І коли над тобою схилявся, щоб плечі накрити,
І коли уже в грубку димів, як тоді,
Наче це вже востаннє, хотілося запам’ятати,
Те, що вранці забудеться: дощ за стіною і хата,
І ми ще молоді.
С. 65
Краєзнавчий музей у Ріджайні
Вони їх наздоженуть — ці два вовки,
Чорний і білий — трьох оленів. Невидима нитка
Вже їх зв’язала. Переходить в останні стрибки
Дика гонитва.
Линуть, нап’яті, мов линви. Це вже не олені — жах,
Спаяний у єдине з легенями і ногами.
Те, що раніше було мохом, травою, лугами,
Ранить копита на відштовху лезом ножа.
Морди зашкірені. Підтягнуті животи.
В зінцях-прицілах
Лиш коливання мети — оленячі хребти,
Лакоме тіло.
Одного із них вони відіб’ють. І крик
Перекусять, як горло. Й конаючий звук пурпуровий
Перетвориться в рух. В смикання ще живих
М’язів. В тіпання глови. В ковзання ніг по крові.
Рватимуть ще живого. Кишки в кущах
Повзтимуть — паруючі змії — а з вовчого рота
Тектимуть супроти ковтання кров і сеча,
Й мовчатиме заціпеніло сувора природа.
Така експозиція. Тут довго стовбичиш з лицем,
Відстороненим, як у ліфті. Наче питаєш:
Якого з трьох? Якого? Так, наче це
Щось вирішить. Але стоїш. Не рушаєш.
С. 66
Пташка Маланя Пігач
Маланя Пігач,
Вроджена Бойчук,
Саскатунська бабуся.
Приймає мене в старечому домі,
В своїй кімнаті.
Вона показує мені фотокарточки
Своєї родини (усіх — майже триста),
І важких калачів, що вона пекла,
Святешніх, тугих, аж світлих восково,
І в кожного по краях
Сидять випечені золоті пташки —
Їх багато-багато —
І співають про те, які вмілі руки
В молодої Малані.
Маланя Пігач
Поїть мене помаранчевим соком,
Вибачається заклопотано, що немає у, неї горілки,
І дає листочок з пропам’ятної книжки,
Де вона давньою галицькою в’яззю
Із завиткою в букві «к» («Ая, мої родичі з-під Городенки»)
Описала все про своїх батьків.
Вона не поспішає. Не запитує, як там у краю.
Вона терпляче чекає, як всі старі.
І коли ми цілуємося на прощання,
І вона тихо гладить моє волосся,
Я молю Бога, щоб швидше зачинилися двері ліфта,
Бо сльози стоять вже на рівні очей,
Бо я знаю, що ніякий комфорт
Не замінить… А далі я просто плачу
В ліфті між другим і першим поверхом.
А ще я знаю,
Що, коли повернуся додому, проситиму хлопців:
Не стріляйте з рогаток в пташок,
Бо то, може, не пташка,
А душка Малані Пігач
Прилетіла до мене в гості
І літає від дому до дому,
Бо не знає, де я живу
С. 67-68
***
Рух руки. І від неї слід
У повітрі й на тілі заповнюється теплом
Твоїм. І, можливо, світ
Не розділений поміж добром і злом,
А існує злито. Як ми удвох.
Як вікно, а в нім — силуети домів.
Як губи і голос. Як безсоння і Бог.
Як збурення сонця і сум’яття умів.
Під шепіт твій випаде сніг вночі.
Шелест сухого листя під натиском білизни
Небесної — гострий і голосний —
Буде, наче поріз, на душі.
Крізь незнаний кулак, який стисне життя,
Колись, щоб визнати, хто ти є,
Просочиться крапелька відчуття,
Як лягала долонька на серце моє.
С. 69
Час посірілого снігу
Час, коли сніг, як пісок — сірий, в’язкий. Будинки,
Зсунуті за край ока, відчутні по плюскоту з ринв.
Це — чернівецький мотив з переходом у шурхіт: пластинку,
«Заїжджену» здавна, «заїло». Мжичка. Темні двори.
Плюскає під ногами. З-під шин на штанину бризка
Те, що звалося снігом. Видих невидний — імла.
Остання розкисла цигарка, наче підведена риска.
Листопадово — тьмяно восковіють віконні світла.
Взуття набухло, мов губка. Човпаєш, як роззутий.
Сміливо ступаєш у кашу. Боїшся ковзької слюди.
Над головою дарують одноколірні салюти
Вороні розхитані тролейбусні проводи.
Стаєш. Відгортаєш від шиї комір, як мокру хвою,
Протираєш скло окулярів виворотом поли.
І далі бредеш. І не знаєш, що це вже було з тобою.
Лиш де і коли?
Вогко. У незалежній колонії вечір.
Бракує деталі. Проходячи через «Пасаж»,
Бачиш у склі двійника: чуб поріділий, опущені плечі.
Час посірілого снігу. Повний пейзаж.
С. 70
***
Осене, перейди
На ранетні сади.
В ящики, жовтнем збиті,
Тихі клади плоди.
Як на ранеті світа
Шкірочка золота!
Зернята темно-стиглі
До зими огорта
В чорнім сплетінні віт.
Так жінка вагітна від
Штурханів затуляє
Не живіт, але плід.
Скільки захисту в цій
Шкірочці золотій!
Осене, я не готовий,
Я ще не твій.
Пам’ять, як біла смола,
Не затримує зла.
Зернятко за душею,
Шкірка не наросла.
С. 71
***
Вони із твойого стада. Їх погляди у юрбі
Вирізняєш і безпомильно читаєш:
Як ти зберігся і скільки лишилось тобі?
Так, наче знаєш.
Особливо жінки. Вони хочуть бути
Так, як колись.
Отче, дай їм такими ж тугими побути
Допоки вись.
Коли за сорок, час не летить.
Бо це вже за межами звуку. Він зависає,
Як «Боїнг» нічний над снігами. І ти
Не дивишся в ілюмінатор, бо й так відчуваєш
Півпричетність до темряви. Тільки ті
Пасажирів обличчя чужі розглядаєш
З холодком в животі.
С. 72
Рубання дров. Епос
Пейзаж із білими димами
Понад хатами. Дивний час.
Це вже було колись. Не з нами.
І з нами. Й, може, після нас.
Час наш сідий. Скрипучу скриню
Вже скоро візьмуть на замки.
О, пил муки на мішковинні,
Коли спорожнено мішки!
Але у сестриній дровітні
Ти б’єш по висохлих пеньках
«Гух» — і, мов скалочки столітні,
Тріски біліють по кутках.
І колуна смертельний замах.
«Гух» — і вбиваючий обух
Не забиває між гудзами
Той клин, а забиває дух.
І задих, і стікання поту,
І протяг — двері нарозтвір,
І марність лютої роботи
Тебе виштовхують надвір.
І на чоло твоє гаряче
Сніг — заворожена вода —
Навально і священно, наче
Органні звуки, опада.
І ним, найпершим, півзітерті
Дерева й хата — верх і низ.
І так не хочеться померти
Навіть колись, колись, колись.
С. 73-74
Пам’яті Михайла Івасюка
Як в рейках дзвін — а швидкий вже пройшов, —
Так довго в жилах
Не затихає гул підошов
Наших віджилих.
І хрускіт щебеню під каблуком
(Чи мелють кості?)
Рвешся наосліп між злом і добром.
До них у гості?
Є чорний вітряк, який крає безмеж
Віки — віками.
Їх, і впадеш, наздоженеш.
…Сльоза, мов камінь.
С. 75
***
На Буковину, як у Палестину,
Відпроситься душа колись. І ти
Спадеш, як тінь хмарини на долину,
Із висоти.
Що є Вітчизна? Стійбище людей
Однаково сліпих: рутенець, волох…
Де й з могікан останній — іудей —
Не б’є на сполох.
Пощо тобі цей збанкрутілий край?
Лиш не питай. Дай пролетіти низько.
Тут край сльози. Тут України край.
І ялички оці, і пасовиська.
Обняти все. Погладити горби,
Де ягоди й гриби. І в узголов’ї
Зависнути. На цих горбах — гроби.
Вони з тобою — кров’ю і любов’ю.
Як дивно, Отче: час не поспіша.
Є солодкість у болісному щемі.
Поета пошрамована душа
Чека звідсіль відпущення й прощення.
С. 76
Прощення
Пам’яті батька
1.
Як біле полотно
На гребені трави,
Засвічене вікно,
І тато ще живий.
Ще з ранньої води
Вихлюпує життя.
Іще нема біди,
Нема й передчуття.
Ще істина одна,
Ще віра є в слова,
Від світла із вікна
Не відвика трава.
Ще все таке просте,
І дні, як сад, рясні.
А тріщина росте
Донизу на стіні.
2.
Тінь шуліки мигне у дворі,
Крик гортанний впаде за полями.
Деревам аж мороз по корі.
Тату, нащо ти вслід йому глянеш?
Знак лихий о ранковій порі.
Він повториться. Знов пронесеться
Тінь шуліки у тихім дворі.
Мати руку притисне до серця.
3.
Брешете. Все не так.
Прокип’ятіть залізо.
Виріжте в тата рак
І не кажіть, що пізно.
Він же без листя й кори –
Дерево після граду.
Ви ж таки професори,
Пробуйте, Бога ради.
Пізно. Розмито слід.
Пізно. Покрови знято.
Білий, мов свічка, світ.
Тліючий ґнотик – тато.
4.
Ми фарбували стодолу. Знали, що батько помре
Скоро. І люди прийдуть. А стодола стара й почорніла.
Сонце пекло як на сказ. В брата горіла спина.
Разом відклали щітки. Стали перекурити.
Батько сидів у дворі. Мовчки гойдавсь на траві,
Біль в животі колисав, наче маленьку дитину.
Щось ми веселе верзли. Щось анекдотно-дурне.
Голосно – так, щоб почув. Голосно, щоб розсміявся.
…Як же він важко підняв смеркле обличчя своє.
– Хлопчики, ви поспішіть – треба ще встигнути хату.
5.
Тато згасав. Відступали роки.
Сивів будильник малий в узголов’ї.
Тато тьмянів. І тьмяніли пляшки,
Випиті ним не за власне здоров’я.
Тато як слід попрощатись не встиг –
Люта хвороба судомила тіло.
Очі одні проказали: прости,
Сину, прости мене. І – відлетіли.
Тату, прощаю! А він уже був
Там, де нема ні початку ні краю.
Тату, я все, що погане, забув,
Тату, прощаю! Тату, прощаю!
Тата везли до могилок. До тих
Вічних знаків урочисто-печальних.
Шини машин шурхотіли: прости,
Сину, прости мене. Тату, прощаю.
В листі важкому, у кронах густих,
В травах кричало благання одчайне,
Билось, як жилка на шиї: прости,
Сину, прости мене! Тату, прощаю.
Осені дим в небеса поспіша.
Там, в невідомості, в хмарах застиглих,
Незаспокоєна плаче душа
Татова. Так і не зна, що простили.
6.
Вони лишилися. Оті
Його улюблені. Журливі
Дві пісні на слова прості.
Про те, як терен зацвіта
І не вертаються літа.
Сидить родина, поминає
Сльозою, хлібом і вином.
Не вся родина за столом.
…Так рано листя опадає
С. 79-82
Там вона живе…
За травою лісовою,
За криницею старою,
За морями, за горами,
За молочною рікою,
За серпневими вітрами,
За високими орлами –
Там вона живе.
Сивий ворон не докряче,
Кінь буланий не доскаче,
Тільки гуси на світанні
Долітають.
…За горами, за морями,
За дорослими роками…
П’ять автобусних зупинок
До мами.
С. 83
Вірш без назви
Мамо, давай вийдемо в сад,
Посидимо на лавці за хатою.
Обіприся об мене, мамо,
І підемо помаленьку-помаленьку,
І підемо тихо-потихо
Повз криницю і повз паркан,
Повз роки твої і хвороби,
Повз смородинові кущі,
Так ми підемо, мамо,
Тільки що двічі зупинимося,
Щоб ти відпочила.
Ось вона, наша лавка.
Мамо, тут ми посидимо,
Сядемо поруч, мамо.
Я не буду зиркати на годинник,
Я сьогодні не поїду нікуди.
Тут, перед цими деревами,
Будемо говорити.
Будемо говорити довго,
Будемо говорити вдосталь,
Будемо говорити просто і світло,
Будемо говорити, скільки захочеш,
Тільки прости: не обніму я тебе за плечі —
Побоюся, що ти заплачеш.
Мамо, давай вийдемо в сад,
Посидимо на лавці за хатою.
С. 84
***
Просила: сину, ще не їдь.
Пояснював: робота, люди…
Рушаю. Мати все стоїть,
Щось каже. Слів її не чути.
Дощ цебенить. Намокла віть,
Мов знак, спрямований в овиди.
Рушаю. Мати все стоїть.
Йде дощ. І сліз її не видно.
С. 85
Без неї
А світ стоїть. І матері нема.
Й хати поміж бросківськими горбами
Вже не такі. Й неторкане губами
Невидне небо. Сивизна сама.
І люди вже не ті. І голоси.
І павутиння, прорване, як невід.
І сірі відсторонені ліси
Не так шумлять в байдужості жовтневій.
Це зміщення страшне. Цей чорний зсув.
Його не розумієш — відчуваєш.
І, мов лячна рибина, запливаєш
У заводь, у якій іще не був.
Все раптом не таке без неї. Без.
І стати знов таким не має права.
А матері нема. Є люта правда,
Що за віки лише Один воскрес.
Та крізь бездонні ночі вирина
Тихенький крок, як шелести паперів,
Мов ходить попід хатою вона,
Лише знайти чомусь не може двері.
Знайди, знайди! Ми не замкнули їх.
Зайди, зайди! Ніхто не буде знати,
Що ти до нас приходила. Чи ж гріх
Вночі прийти із цвинтаря до хати.
Прийди! Прийди! Прийди! Прийди! Прийди!
Прийди і освіти нас теплим світлом.
Які холодні стали холоди
В знайомому і зміненому світі.
А хмари все пливуть. З яких століть
На небо сиву наслано сторожу?
А матері нема. А світ стоїть.
І я до нього звикнути не можу.
С. 86-87
Предок
Крикнув войовник лихий. Смертю дихнуло із рота.
І не посмів. Бо сліпий. Тільки штовхнув у болото.
Прогримотіла орда. Зникла в промінні навскіснім.
— Люди, вставайте, біда, — так починалася пісня.
Пісня гуділа, як дзвін. Пісня кричала, як плаха.
Ліра ридала. А він — нічим було, і не плакав.
Так він стояв і співав — пісні творець і товариш.
Потім «амінь» проказав. Рушив на запахи згарищ.
Ліру тримав, ніби щит. Брів серед вічної ночі.
Роси в слідах від копит, наче розкидані очі.
С. 88
Вірш про перехрестя
Тут ми зупинимось. Тут перехрестя.
Тут, на обдиханім вітром горбі,
Нас розмежують честь і безчестя.
Кожен свій вибере шлях. По собі.
Чийсь непідкупний рентгенівський погляд
Тіло прониже і висвітить суть.
Вольному — воля. І все-таки долю,
Як не крутися, не обмануть.
Наче в бляшаному дзеркалі хати
Небо, розгублено зблисне лице.
Страшно про себе нічого не знати,
Страшно про себе дізнатися все.
Тут, на межі поміж честю й безчестям,
Як перед урвищем, стигне душа.
Боже, вже може й було перехрестя,
А не помітив його — поспішав.
С. 89
***
Я викидаюсь з клопоту й біди,
Як очманіла рибка із води.
І зависаю, і ковтаю мить,
Коли мене нічого не болить.
Спрацьовує таємна сила дна,
І тіло поглинає глибина.
І так усе повторюється знов —
Падіння, злети, ненависть, любов,
Вечірній сум, нічне серцебиття.
…А в словниках написано: життя.
С. 90
***
Непередаване відчуття —
Вік догорає. Займається інший.
Гул потаємний, мов перед віршем,
Тільки чомусь відчуваєш гостріше
Строгий, без прянощів, присмак життя.
Віку старого щербата стіна.
Горбиться складаний метр дерев’яний.
Все ж поколінням для пам’яті стане —
Грізно просвічує крізь тумани
Вічна, одвічна за волю війна.
Віку нового спресований час
Вирветься, наче розряд електричний,
Горла фанфар заспівають заклично.
…Віку старого рідні обличчя,
Встигнути б надивитись на вас.
Ось вона, річ прехимерна, життя —
Поїзд важкий подадуть до перону.
Хай будуть тільки загальні вагони —
Всіх не розмістиш. Під серцем холоне.
Непередаване відчуття.
С. 91
Перед розлукою
Ще біль не вкраплений у сміх,
Ще день легкий, мов ранній сонях,
Ще обриси грудей твоїх
Світліють на моїх долонях.
Ще видно річку золоту.
Чому ж цілунок полудневий,
Немов листочок черешневий,
Лишає тільки гіркоту?
Зітри сльозину кулачком,
Змахни печальною рукою.
А небо вічне за тобою
Уже поділене надвоє
Швидким сріблястим літачком.
С. 92
Слід тура
І раптом стався вірш. І в синіх дзеркалах
Не йшли дощі. Ліси стояли строго.
Слід тура на землі, немов ожилий прах,
Так вражено дивився ти на нього.
Він щойно тут пройшов. І цій траві збулось
Кричати від ваги. Й над слідом скам’янілим
Іще густе, як мед, повітря не зійшлось,
Відгорнуте в боки великим тілом.
Ще дихання його не всотане в листки,
Ще слини павутинка не засохла.
Він стався цим лісам і цим ярам вогким,
Цим стовбурам, тремтячим, наче сопла.
Могутній чорний бик, як дикий материк,
Над хвилями кущів. Як шелестіла зелень!
І ратиці тверді тисячолітній крик
Всіх турів на землі втискали в землю.
Як відродить вогонь із темної золи,
Ти ж вигадав його комусь на тихий подив —
Старого тура слід. В мить вірша, в мить, коли
Сльоза печалі над душею сходить.
С. 93
Зимове озеро
Дійти до озера. І там,
Щоб днів і слів старих не чути,
Над озером, як над життям,
Побути. І когось забути.
Вдавати, що із давнім болем
Ти легко впоратися зміг.
Що просто озеро і поле.
І просто лід. І просто сніг.
Хай вистигне душа й поволі
Збагне, що світ, як лід. На нім,
Немов сліди від ковзанів,
Переплелися людські долі.
І розплелись колись. І все.
Ковзанярі пішли додому.
Слідок на озері сідому
Майбутня хуга занесе.
І в надвечірній течії
Збагнуть, що ти забуть нездатен,
Що ладен душу запродати,
Щоб знов побачити її.
С. 94
Посмертне слово Стефаника до Черемшини
Професору В. М. Лесину
Стріхи солом’яний крик. Вікна, від холоду сині.
Плакали, як до святих: визволіть, Марку й Василю.
Дибали люди журні. В очі в’їдалася мжичка.
Стрягла, мов кінь у багні, зігнута доля мужицька.
Сиво світало. З імли ледь проступала основа.
Люди брели і брели, хліба просили і слова.
Як ми боліли людьми. Як ми писали з тобою —
Кров’ю великою! Ми кров’ю не вміли малою.
Як ми кричали! Аж сіль твердла в озерах печальних.
А як мовчали, усім страшно було, як мовчали.
С. 95
Попутна вантажівка
Вони уже описані давно —
Оці дядьки у куфайках на ваті,
Ці молодиці — кляті, язикаті,
Кремезні, як в індійському кіно.
Гримить брезент нап’ятий. На лавках
Сидять вони з хлібинами в руках.
І нашатир морозяний лоскоче
Гортань і ніздрі, забиває дух.
Ти в туфлях — чернівецький одчайдух,
А холодно — аж замерзають очі.
Тут, в кузові, протягує й трясе,
Тут голосно говориться про все.
Хтось кинув жарт. Ти знітився й затих.
Смішна твоя розгубленість миттєва.
Для них твоя ученість несуттєва,
Бо вийшов ти не з книг, а вийшов з них.
Заліза дух. І хліба дух. І все ж
Єдиний дух тебе зігріть зуміє —
Їх дихання. А що ти в ньому грієш:
Замерзле тіло? Душу? Не збагнеш.
Вибоїна. Останній поворот.
Тут вийдуть всі. Тут — на початку кола,
І так тобі надійно, як ніколи.
Ти з ними. Ти із них. Це твій народ.
С. 96
Вірш про залізничний міст
Тебе розбудить гуркіт. У вікно
Побачиш ніч. Задощене і слізне
Чужої річки тьмяне полотно,
І близько зблисне мостове залізо.
Відчуй мене крізь опівнічний світ —
Це я, простертий над холодним плесом.
Це на мені притишив поїзд хід.
І по мені так гулко б’ють колеса.
Протяжно краплі по вікні течуть,
Дахи вагонів дим солодкий гублять.
Я став мостом лиш задля того, люба,
Щоби в останній раз тебе відчуть.
Біжать вагони. А мені — летять.
Іскрять на рейках — на відкритих нервах.
Наповнені уривками життя,
Мов ящики обгортками цукерок,
І шоколадних, і недорогих.
Так дивно, люба, — це залізо, люди…
Важкі колеса прогинають груди.
Відчуй мене. Я витримаю їх.
Проходить поїзд. Там, удалині,
Розчарування, зустрічі, удачі.
Твоє обличчя в темному вікні.
Але в якому? Знизу я не бачу.
С. 97
Прощання з морем
Ользі
Все, Ольгіє, пора. Просвічують крізь пристань
Це море, цей пісок. Від наших тіл сліди
Простерті навскосок. Доки настане присмерк,
Їх сотні підошов загорнуть назавжди.
Монетка проліта. Ще ми із морем разом.
І чаєчка вита між небом і плачем.
І молодість така, як родимка, виразна,
Що між твоєю шиєю й плечем.
Навіщо ж дика мисль прохромлює, мов жало,
Що є цвітінню строк і що конечна путь,
Що потім покладуть, як на піску лежали,
І сотні підошов над нами прогудуть.
Прости мене за те, що я лихе подумав.
Прости мене за все. Як вибух над піском,
Липневий дуб застиг. І тінь від того дуба
На мене опада. І ниє під соском.
С. 98
***
Тоді в ярку крізь житній серпень тік
Стрімкий, із шуму й холоду, потік.
Сідали на плаский, навислий камінь.
Під п’ятами темніла глибина.
Я теплий вітер обнімав руками,
І молодо сміялася вона.
І дрібно сміх звучав, як мандоліна,
І промінь золотив її коліна,
Просвічувала жилка голуба.
І раптом перехоплювало подих,
І я уже готовий був на подвиг,
І слово вже тремтіло на губах.
Але вона сміялася: мовчи,
До губ моїх долоньку прикладала,
І тік потік. І літо вже минало.
І все воно закінчилось нічим.
Через роки, немов через струмок,
Перестрибну на теплий бережок.
Ось він, цей камінь. Тут завмерло слово,
Налякане тим сміхом загадковим.
Ось тут вона сиділа, молода,
Стрімка, холодна, чиста, як вода.
С. 99