Після Різдва

Рожева смуга заходу справа тремтить від морозу.
За кермом „Сітроена” — зять. Він вмикає музику.
І голоснішає бесіда ззаду: там дружина, донька і внучка.

Тобі подобається ця мелодія, але чомусь мерзнуть ноги.
Тебе майже не дратує розмова на задньому сидінні,
Ти вже звик до цих інтонаційних перепадів,
Практично, ти любиш їх.

Відчуття, що це було вже багато разів.
І Різдво у селі вже було багато разів.

У салоні тепло, лиш холод із вікон.
У салоні темно, лиш світяться прилади.

Цього року тобі шістдесят,
Але ти не відчуваєш себе старшим за цей світ.

Ні чорта ти не зміг, ні чорта ти не встиг,
Чомусь, все було поспіхом.

Слова, які ти сказав, не зігріли нікого.
Рядки, які записав, залишилися горизонталлю.

Молодші і кращі, які заступили тебе, —
Розтерзані під Іловайськом.

Ти, за суттю, злочинець —
Він дав тобі все, а ти не лише не віддав,
А й не думав віддати.

Півоберта голови — і ти бачиш, що внучка вже задрімала.
Кулаком витираєш сльозу.
Чомусь мерзнуть ноги.
Прости мене, якщо можеш.

8 січня 2015 року

Бунчук Б. Чернівецькі елегії : поезія / Борис Бунчук. — Київ : ВЦ «Академія», 2019. — С. 8-9
ISBN 978-966-580-579-3