ВІДПУСТКА ВОСЕНИ

Бунчук Б. Відпустка восени : поезія / Борис Бунчук. — Київ : ВЦ «Академія», 2023. — 80 с.
ISBN 978-966-580-685-1

ІЗ ЦИКЛУ «КОНЦЕРТ ДЛЯ ЧЕРНІВЦІВ І ДОЛІ»

---

І

1. Із Бросківців

Вставали затемно.
Йшли навпростець – через ґерлу і ліс.

Ґеньки, Фрозини, Домки, Савети,
Николаї, Мігаї, Івани, Штефани.

Несли молоко, сметану, сири,
Яйця, гриби, ягоди, ткані полотна,
Кури, солонину.

Мали полуденок. По обіді вертали назад.
Підошви гуділи.

Приносили мило дріжджі, взуття, одежу.
Митрові – капелюха, Пацюні – панчохи,
«Бумбони» й «зошети» – дітям.

Химерне переплетіння оксамиту
Радіоголосу Драґоша Буджака
Із фразами односельців:

«Чернівецький університет оголошує набір студентів…»
«Не хотів робити та й пішов до Черновец…»
«У Чернівецькому планетарії показують зоряне небо…»
«Вицьо з Єленов йдут до Черновец.
Там Юзьо-майстер покладе їм нові зуби…»

«У Чернівецькій філармонії виступив Буковинський ансамбль пісні і танцю…»
«Старого Маніліча берут до Черновец на рипирацію…»

«У Чернівецькому драмтеатрі поставили «Вовчиху»…
«Були в Черновцах. Віпили в «Мітітейній»…

«Переможці олімпіади поїдуть на екскурсію у Чернівці…»
«Сандик в Черновцах си вівчив на пана…»

Уривки плавають у пам’яті,
Як уламки розтрощеного корабля.

На хвилях гойдається закінчення листа,
Писаного Танасієм Мітраном із совєцької армії:

«Маруся, я вєрнусь, і ми уєдєм
В город Лєнкорань».

Навіть не Ленкорань.
Вищі від Єрусалима.
Мекка й Медина в одному.

Небачені. Таємничі.
Незнані. Бажані. Жадані.
Сподівані – аж уявити було лячно –
ЧЕРНІВЦІ.

С. 5-6

---

2. Скільки тобі? – Сім? Вісім? Неважливо.
Місто складається із пізнього вечора, трьох вулиць і залізничного вокзалу.

У кінці Сторожинецької ви виходите з автобуса,
І всі п’ятеро (батько, мати, брат, сестра і ти)
З валізою, сумкою і сітками-авоськами
Йдете по вулиці якогось грузина,
І ти бачиш старі двоповерхові будинки,
Освічені вікна мезонінів,
І думаєш, що жити там – щастя.

На вулиці якогось вождя ви сідаєте у трамвай.
Ти стоїш у трамваї,
Відчуваючи підошвами сандаликів
Напругу й дрижання його підлоги.
Уривчастість їзди і постійне смикання,
Грюкання і дзенькіт! Скляна будка з міліціонером
Нависає над вами й трамваєм.
І ваше мовчазне збудження й переглядання
Із відчуттям раптового щастя.
І вхід до гігантського вестибюлю вокзалу
З гулким відлунням кожного звуку,
І величезною круглою решіткою посередині,
І двигтінням перону, коли прибуває потяг,
А потім втискання носа в холодну вагонну шибу,
І вдивляння в темну темінь із цяточками вогнів,
І перестук коліс.
І всі живі, і ви їдете до Києва.
І хіба це не щастя?

С. 7

---

3. Вулиці пахнуть ніччю і минулим дощем.
«В літературі так не можна: пісь, пісь – і пішов далі».
Ти усміхаєшся і ствердно киваєш головою.
Твій супутник у світлому костюмі й плащі,
Він розмірено оповідає.
Ти непристойно молодший від нього,
Тобі все одно, про що він говорить –
Про вулицю, будівлі, поезію і людей,
В основному тих, що писали чи пишуть.
Його рівний м’який голос,
Здається, навіки поселився у твоїх вухах.
Він зупиняється і запалює цигарку.
Ти бачиш його суворо-лагідний профіль
І теж вдихаєш солодкий дим.
Його син складає чудову музику,
Він постійно працює над собою, на відміну від тебе.
Ти усміхаєшся і ствердно киваєш головою.
Ви вже тричі обійшли центральну частину,
Ви вже тричі піднялися і спустилися по вулиці Тараса Шевченка.
Він розмірено оповідає.
Його звуть Михайло Івасюк. Він твій учитель.
Це Чернівці, мій друже.

С. 8

---

4. Лавочка біля студентської поліклініки

Шурхоти, шепоти, шелести. Тремтливий
Смішок, як подвійний шок.
Її тіло, як стигла слива.
Шкіра – вимитий шовк.

І наче все і не все. І по бруку
Ковзаєш другою тінню вслід.
Ладен убити за неї. Руку
Тонку її відчуваєш, як лід.

А потім в «общазі» (звучить як в «тюрязі»),
У коридорі, що димом пропах,
Вдивляєшся в темне вікно. І відразу
Не розумієш, що вже пропав.

1976
С. 9

---

5. Ти повертаєшся від колеги.
Запах доброго алкоголю змішується із запахом
Болгарського тютюну («Стюардеса», ти ж пам’ятаєш?).
Біля твого дому стоїть легковик із увімкнутими світлами.
Дерев’яніють ноги.
Ти бачиш односельця – власника автомобіля.
У салоні сидить сестра і тоненько плаче.
«Мама померла… Мама померла…» – хто сказав?
Ти? Сестра? Односелець?
Треба їхати в село. Треба все підготувати.
Ти сідаєш поруч із шофером, і авто рушає.
Будинки стоять напружено і суворо.
Всі семафори показують «зелене» світло.
Ти завжди все бачиш наперед.
Ти завжди все уявляєш.
Ти не можеш собі уявити,
Як побачиш її.

С. 10

---

6. Твоя донька живе у «бамівському» будинку і думає, що вона – юрист.
Твій зять відчуває автомобіль незрівнянно краще від тебе і думає, що він – знавець.
Твоя внучка вже у два роки
Обстоювала свої соціальні права:
«Я ж така, як і ти. Ну, як ти не розумієш?».
Тепер вона виросла і написала вірші,
Але ти все одно не знаєш, про що вона думає.
Ти говориш із ними удавано байдуже:
Ти боїшся висловити відчуття,
Що ти любиш їх, любиш їх, любиш їх.

Господи, нехай усі будуть живі і здорові!
Лише це, Господи.

С. 11

---

7. Це твій добрий різдвяний фільм.
Ти, майже старий,
Постшістдесятилітній,
Обтяжений спогадами і нездійсненними мріями,
Відчуваючи стискування у грудях і клянучи магнітні бурі,
Ступаєш по слизькій тротуарній плитці,
Яка через рік уже розхиталася
І грає під підошвою зі звуком цегли.

Чи то бракне повітря, чи то такий вітер,
Що завіває за скло окулярів.
Очі сльозяться так, що ти майже не бачиш.
Але навіщо бачити, якщо відчуваєш?

С. 12

---

II

1. Місто, де рухають пам’ятники.
Де бронзовий Федькович
Боїться поглянути ліворуч,
Щоб не побачити ресторан,
Через який його зсунули з місця.

Ресторан назвали «Сорбонною».
На думку Мірчі Лютика,
Українського поета з румунським корінням,
Його назва – це приховане глузування
З місцевого університету імені Юрія Федьковича,
Розташованого неподалік:
Мовляв, ось де справжня наука життя!

Ресторан відвідують
Господарі міста і краю.
Вони не знають жодного Федьковичевого рядка,
А якщо й чули колись, то нічого не відчували.

Їхні представники
Приходять на урочистості біля пам’ятника.
Поруч з ними стають бідні патріоти,
Які думають, що знають щось із Федьковича,
А з чотирьох боків
Їх обтікає убоге населення,
Яке, крім виживання, взагалі нічого не хоче знати.

Це жорстоко. Це боляче. Але це правда.
Чи не так, Юрію Адальбертовичу?

С. 13

---

2. Місто безхатьків і безпритульних псів.
Псів таки більше.
Вони бродять по місту зграями.
Одні бояться, інші вишкірюють ікла
Вчувши людський адреналін.

Безпритульна, яка живе у твоєму дворі,
Щось бурмоче, коли ти виносиш мішок зі сміттям.
І показує, у який контейнер його опустити.
Біля неї крутяться
Четверо псів, яких вона опікає.
Вони безнадійно дивляться на тебе,
Вміло приховуючи класову нелюбов.
Ти йдеш на роботу і зустрічаєш їх.
Ти повертаєшся з роботи і бачиш їх.
Це ж Василеве:
«День, другий, третій – бачиш одне і теж…»
Одне і теж…
Одне і теж…
І соромно комусь зізнатися,
Що іноді хочеш
Взяти відро з олійною фарбою
І велетенськими літерами написати
На безколірній столітній стіні:
«ТУТ НІКОЛИ НІЧОГО НЕ ЗМІНИТЬСЯ!».
І заплакати від безсилля.

C. 14

---

3. На твоїй вулиці не розвернеться жоден автобус.
Тимчасово померлі авто з обох боків –
Об’єкт ненависті таксистів

«Кулінарія» напроти під’їзду
Сприймається як продовження дому.
І постійне відчуття,
Що ти всередині, а не зовні.

Того літа тебе боліли очі.
Точніше, повіки
Були гостро запалені,
Як захід і захід, що раптом зустрілися.

Від погляду на екран ноутбука
Напливали сльози,
Тепло-довго-очікувані,
Пекучі, як вірші з Франкового «Ізмарагду».

Чому ти згадав про це?
У цьому листі місті не прийнято відповідати.

C.15

---

4. Зустріч

Шістнадцятирічна
Російськомовна сцикунка
З голими замерзлими
Посинілими гомілками,
Що висовуються з чорних черевиків,
Вагою по пів тонни кожен.

Вона з тих,
Що кажуть «тіпа» і «карочє»,

З тих, які просто не бачать тебе,
У крайньому разі фіксують краєчком свідомості:
«Старий маразматік».

Природа
Ще тільки збирається класти на неї
Жіночі мазки.

Давньогрецька маска
Відображає показну байдужість.
Погляд майже садистський,
Як у паризьких манекенниць.

Худенький підліток.
Тривожний початок шляху.

Вона майже налітає на тебе
І вивертається в останню соту секунди,
Як голуб з-під колеса автомобіля.

Ти встигаєш прочитати
Презирство до цього світу
І страждання,
Якого вистачить на цілу вічність.

За що її ненавидіти?

Це просто миттєва ніжність,
Яка завжди вища
Від розуміння.

C. 16-17

---

5. Чернівці. Фрагмент

Солодка суміш із рудих дахів
І зелені, яка і свійська, й дика.
І річка, що позбулася верхів, –
Загублений шнурок від черевика.

Так, музико! Так, шуме у вухах!
І шепотіння, і прозріння пізні.
І часу прах. І життєтворний страх.
І потойбічний протяг у під’їзді.

Звук, запах, колір стиснуті в одне –
В цеглину Резиденції, в краплину
З густої сині, що тебе торкне,
Мов пучкою, в ім’я Отця і Сина.

Довільна і повільна коловерть.
Ти з мелива того й такого штибу.
Стара сусідка, висохла, мов смерть,
На тебе пильно дивитись крізь шибу.

C. 18

---

 

Дитинство

Білий із втомою дух – дихання корови,
Що зливається із хрупанням вигризуванної трави.
Схожа на паморозь тепла ниточка слини.

Розміреність випасання. Майже прозорі
Вигорілі хмарини на поблідлому небі.
Хвилеподібне тіпання шкіри під натиском ґедзів.

Сліпуче світило із розмитими обрисами
Пробиває склеплені вії
І темними кружками спадає на дно очей.

Розпарені кеди – каучуково-білі,
Брезентово-зелені.

Щохвилини може з’явитися лісничий
На чорній смердючій кобилі.
Він може кричати, що корови нищать посадку,
І ляскати батогом, і погрожувати міліцією.
Його лайка така ж природна природна, як ці ялички.

Вітер не дихає. Сонце впритул.
Сторінка, на якій відкрита твоя книжка,
Осліплює настільки, що боляче глянути.

На хвилю ти непритомнієш чи засинаєш.
І раптом – стрясання землі.
Йде орда-череда.
Всі – такі ж, як і ти. Й не такі.
Із коровами, криками і м’ячами.

Вона вже виросла зі свого тісного платтячка.
Вона перехоплює твій погляд на свої груди.
Тебе викрито. Від сорому в тебе палає обличчя.

За пів року настане зима і ти все забудеш.

13 січня 2021 року
C. 21-22

---

Про всяк випадок

Ця темрява і передсоння.
Сірий теплий туман у свідомості.

Крізь заплющені очі бачиш,
Як біла тюлева занавіска,
За якою вікно і двері на балкон,
Напинається, наче парус.
(Що за вітер знадвору, що за протяг із ночі?)

Вона стає схожою
На витягнуту рибальську сітку,
Що дотягується до нашого ліжка
І майже доторкається до наших облич,
А може, й накриває їх –
Просто не відчуваємо ваги.
І тоді стає страшно.

Відлік часу втрачено: година, дві, три?..

Останнє, що ти в темряві чув за спиною:
«Все може статися.
Мій костюмчик висить у шафі.
Білизна зв’язана у білий вузлик
На нижній полиці у комоді.
Чорні замшеві туфлі в коробці у коридорі.
Ти повинен знати.
Про всяк випадок».

Лежиш задерев’яніло
І мовчиш, і вдаєш, що спиш.

Відлік часу втрачено: година, дві, три…?

З вітальні долинає брязкіт –
У мідних трубах чи в батареях
Гуляє кулька повітря.
«Завоздушена система», – як каже майстер-малорос.

Іноді смикається нога.
У грудях безперервна канонада.
Неперіодично тіпається судина («Завоздушена система?»).

Біла занавіска
Намагається дотягнутися до нашого ліжка.
(Що за вітер знадвору, що за протяг із ночі?).

Ти так тихенько спиш за спиною
Після своєї безкінечної роботи,
Після своїх виснажливих безсонь,
І я не маю права тебе розбудити,
Щоб ти знала,
Де лежать мої заготовлені речі
І що я завжди любив тебе.

Про всяк випадок.

28-29 грудня 2020 року
C. 23-24

---

Жовтневий вірус

Над дахами – кошлато-рожеве.
Умовно –
Ти з’їжджаєш із даху чи з розуму?
Чому ми такі крихкі?

Суботній вечір.
І ти самотній, мов шпигун.

Розігріти бульйон,
Висипати у нього зварену гречку
І бездумно жувати й ковтати.

Треба виспати вісім годин.
Треба вийти і йти по вулиці.
Натомість ти вимикаєш комп’ютер
І лежиш нерухомо.
І темні картини спалахують на стінах і стелі.
Це поствірусна депресія.

Ти боїшся ночі:
Апное і тахікардія, апное і тахікардія.

Ти змінюєш футболки.
Вони просякнуті не твоїм потом.

Сили залишилося лише на те,
Щоб виросла щетина.
І ти схожий на мусульманина.

Ця тоненька ниточка –
Вранішня і нічна молитва.
Шепіт озвучує
Лише окремі слова.

12 жовтня 2019 року
C. 25-26

---

Пізнє послання

В. Базилевському

Бачив лише звіддалік –
Твій вигляд суворий –
Не наважився заговорити.

Спочатку хотів укласти ладом Горація,
Щоб задобрити тебе.
Потім передумав.
Вийшло – як вийшло.

Коли зрячий,
Бачу, як світяться в темряві твої слова.

Коли сліпий,
Кінчиками пальців намацую твої сльози.

Я не знаю, який ти Бог,
Як і ти не відаєш нічого про мене.
Але боюся наступити на твою вечорову тінь.
При нас не станеться те, що ми хочемо,
Але ти є – і немає безнадії.

Просто живи.
Просто будь.
Принаймні для мене.

C. 27

---

Акварель

Запах псячої буди
Над запахом нагрітої землі
З її моріжком, стеблами, стовбурцями і стовбурами.
Доріжка між стіною хати
І виноградом.

Все вигоріло.
Серпень.

Мама-теща повільно пливе
На полотняних лижах-тапочках.

Повітря душне, нерухомо-густе.
Вона протикає його своєю паличкою.

Чи стане сили
Дошаркати до городу?

Кріп уже жовкне.

18 листопада 2019 року
C. 28

---

Емінеску. Фрагмент

Він уже бачив балкони, що нависали над ним,
Зруйновані по краях і на споді:
Пощерблений бетон ще якось спирається
На виіржавілі балки.
Метал не просто втомився –
Він напівживий.

Пізніше він здогадається, що час –
Не пісок, що сиплеться,
А страхітливі невидимі сточені зуби,
Які надкушують все
І не пережовують, а перетирають
Аж до стану піску.

Його дитинство у Чернівцях –
Облуплені носи черевичків
І тоненький голос,
Ще тонший від кісточок рук.

Збуджене вдихання світу –
Світла і темряви, тривожних запахів,
Що супроводжуватимуть все життя.

Вогкий шум фонтанів,
Скрипіння коліс фаетонів і фір,
Звуки птахів і тварин.

Він натягає картузика,
Щоб його не зірвало
Вітром, що виє по вулицях.

Звуки дощу і стукотіння підошов по бруку,
Звуки дерев і будинків.
І раптом те, що зупинить:
Тиха пісня старої селянки з Боян,
Що продає свій крам на площі Ринок.

І він завмирає від слів і мелодії,
Йому боляче й добре і хочеться плакати від щастя.

Він вібрує, як перелив мелодії,
Ні, як повітря в її гортані.

– Боже, як гарно,
Боже, як прекрасно –
Він ще не вимовляє цього,
Він лише відчуває.

Тривожний,
Тоненький, як стеблина.

Він ніколи не здогадається,
Що Бог задумав його,
Як прагнення до витонченості.

C. 29-30

---

***

Темрява з неба звисає, як чорна ряднина з крокви,
В ній не розрізняєш власних, зміщених в часі кроків.
І жахаєшся: йде убивця.
І сподіваєшся, що це сниться,

Ти не заслужив на нормальний фінал, чуваче.
Над плетивом жил хто докряче і хто заплаче?
Як в чорну діру твоє тіло втягує в душу.
Відчуваєш цей рух: пальці вбивці у темряві гладять подушку.

Вересень 2019 року
C. 31

---

Віра. Фрагмент

І колесо воза скрипіло, і був поворот на Руах.
І вдарилось колесо об камінь.
І голова його підскочила і знову впала на дошку.
І біль його опам’ятав.
І він збагнув, що досі нічого не знав про біль.

Було лагідне надвечір’я: сонце вже за горою,
Було гірчично, і прогріта гора віддавала тепло.
І він відчував його правим боком.

І захотілося пити, але потворно розпухлі губи
Не ворушилася. Римляни йшли по боках.
І навіть якби він щось простогнав (він знав це!),
Вони б відказали: «Нехай тебе Бог твій напоїть»,

І швидко темніло. І він запитав очима:
«Чи ти ще зі мною, Господи?». І заплакав від малодушності.
Але груди його не затремтіли – так було боляче,
І пальці не ворушилися – так було боляче.
І дихав він чимось пекучим.

І він хотім згадати стару домівку: батька і матір,
Їхні погляди і слова і солодкі миті дитинства.
І він хотів згадати нову домівку: її і дітей,
Але не відчув запаху її шкіри і запаху дитячих голівок –
Боліло немилосердно. І він заплакав від малодушності.

І він хотів думав про останню домівку в Господа,
Про ті золоті левади, про безконечно оазу.
Але весь він був згустком болю і тіло кричало болем.
І він заплакав від малодушності.

І запитав один із римлян: «Чи він ще дихає?»
І відповів йому інший: «Він вже годину як мертвий».

C. 32-33

---

Фентезі. Чотири катрени і терцет

Оксані

Пролітаючи
Над океанічною гладдю
(Тіло горизонтально випрямлене, руки розкинуті),
Ти задихаєшся від щастя і краси.

Вітер надуває твою сорочку,
Ту, синтетичну, дешеву,
Яку носив у тринадцять років.
Вона тріпоче, як парус.

Срібло води, золото завмерлих хмар,
Рубін призахідного сонця.
Тішся, чуваче,
Твої мрії збуваються.

Мрії, в яких боявся зізнатися навіть собі
(Це неможливо, неможливо, неможливо).
Це віра і несміливі сподівання,
Це сльози, що проступають крізь дитинство.

Ти бачиш чи уявляєш:
Безмежний срібний океан
І над ним – твоє серце.

Травень 2019 року
C. 34

---

Карантин 20

Така дивна Пасха –
Хатні жінки
Кажуть молитви над випеченими калачами.
Кроплять йорданською свяченою водою,
Кличуть до столу:
Треба сісти
Крашанку з’їсти

Це несправжнє життя.
Прокидаєшся, сідаєш на постелі,
А за вікном –
Паркан і дорога,
По якій проходять люди в масках.

Маска різні –
Білі, чорні.
Зелені, рожеві і т.д., і т.п.
(Ні давні греки, ні давні маланкарі не здогадалися!)

Телефон, ноутбук –
Життя онлайн.
Лиш дерева цвітуть по-справжньому.
І по-справжньому співають пташки.

Во ім’я Отця, і Сина,
І Святого духа. Амінь.

19 квітня 2020 року
C. 35

---

Потоки

Хтось розмахнувся дужою рукою –
Й напружена лягає волосінь,
І крає зелень: трави, листя, хвою,
І срібло, й тінь.

Потоки буйних вод, і душ, і світла.
Розтоки, стоки, пінна каламуть,
І миги риб, і крапелінь пресвітла,
І темна донна суть.

О води гір! Хто виснив вас? Хто виссав 
Цю чистоту із каменю? Цей шум.
Цей чесний холод. Райдужку повислу,
Як хмарку дум.

За що я вас люблю? За вічні миті?
За відчуття? За плин без вороття?
Ви Богом із самих верхів пролиті –
Суворі струмені життя.

Сталеві. Василеві. Не порушу
Ваш вищий присуд. Дика і жива,
І вічна сила безборонну душу
Не обплива – на друзки розбива!

15 серпня 2019 року
C. 36

---

Вік

Смуга жорстокості.
По ній ковзає безнадійний погляд.

Сльози давно замерзли.
Хтось позбивав їх, як бурульки.

Все вже відбулося. І повторюється.
Сам собі брешеш, що це нове.

Серце збивається з ритму,
Коли за судинку посмикує страх.

Він, як павук,
Живе десь усередині, сука.

5 травня 2021 року
C. 37

---

Фрагмент

Чому ти прокидався тої ночі
Так часто, мов боявся запізнитись
Уранці на свою сувору службу?
Що навзнак наслухав? Чим задихався?
І сплутував густий несон із смертю.
І злякану долоню клав на груди.

І тіло обіймав, що поруч тебе
Із запахом, із диханням, з теплом.
(А плечико здіймалось й опускалось,
Мов метроном, покладений на бік.)
Губами відчував тонку сорочку
І огортав, оповивав його,
Втискався в нього з відчуттям вини
Й боявся відірватися, неначе
Воно єдине в темряві глибокій
Повʼязує з життям.

А вранці за вікном
Липкі, як літо, теплолисті липи
Стояли урочисто і виразно,
Немов суворі Стусові дерева.

21 травня 2021 року
C. 38

---

Сестрі

І коли ти ходиш пів ночі по хаті,
Погойдуючись у темряві від знемоги,
Щоб понизити тиск у судинах
І щоб заколисати біль…
А воно нічого не дає,
Лише закінчуються останні сили.
І ти мовчки, щоб нікого не розбудити,
Плачеш від розпачу і безнадії,
Від того, що доля
Така немилосердна до тебе.

Твої сльози легко просочуються крізь доріжку,
Крізь дошку підлоги
І, випарувавшись із бросківського глею,
Піднімаються вгору – до Бога чи до мами?

І коли уночі –
Не чути грому, не спалахує блискавка –
Мене пробуджує стукіт –
Краплі голосно барабанять у шибу,
Я сиджу на постелі і вдивляюся в темряву,
І нічого не бачу, як завжди.
Винен. Винен. Винен.
І ще тисячу разів винен.
Вічноглухонімий споглядач.
Жодного схлипу.
Вони просто течуть із моїх очей –
Твої сльози.

24 червня 2021 року
C. 39

---

1. Картинка

Поруч зі мною
На лаві загального вагона
Сидить солдат
І крадькома оглядає дівчину навпроти.
Дівчина русява і серйозна.
Вона читає якийсь журнал
(До речі, у потязі читати не рекомендують!).
Час від часу вона відривається від читання
І дивиться на нього.
Тоді солдат відводить погляд
І напружено вдивляється у вікно.
Так триває безмір часу.
Нарешті її станція.
Вона збуджено про щось розповідає.
І зиркає на нього
З-за батькового плеча.
Вона голосно сміється
І зиркає на нього
З-за материної голови.
І вони рушають утрьох.
У центральних дверях вокзалу
Вона востаннє озирається.
А він мовчки стоїть на пероні,
Наче пам’ятник нерішучості

28 січня 2015 року
C. 43

---

2. Спроба описання

Ти вдихаєш запах мого піджака.
Я вдихаю запах твого волосся.
Це наші перші обійми.

Тобі лячно підняти голову,
Бо тоді зустрінутся губи.
Але ти хочеш цього.

Я допомагаю тобі –
Ліва долоня направляє твою голівку.
Спочатку легенький дотик,
А потім охоплення,
Натискання, вживання,
Відкриття, впізнавання,
Несподіване запаморочення,
Раптовий шум у голові.
Це вступ до поцілунку.

Права долоня зухвало
Ковзає по твоїй спині.
І це означає,
Що я проїхав усі зупинки,

11 серпня 2019 року
C. 44

---

3. Гравюра

Михайлові Михайлюку

Темна вечірня яблуня
З просвітками неба
Кольору, якому немає назви.
Всі лінії чітко наведені,
Як на японських гравюрах.
(Є українські й навіть буковинські гравюри,
Просто ми їх не знаємо.)

«Серетський берег з теплим моріжком,
На кахлі з печі фірман з батіжком…»

На першу Богородицю
Мене, ще малого,
Відпускали на храм у Бобівці.
Я доїздив попуткою до Кабино,
А далі йшов стежкою біля ґрунтової дороги
До старого Кута, до нерідних діда й баби –
Семена і Катерини Леонтіїв,
По-вуличному – Левонтюків.

Я був найпершим гостем:
«Дай, Боже, прожити і нарік дочекати!»
Сиділи утрьох.
Їли печеню, галушки, начинку
З учора замащеної печі.
Дід випивав чарку горілки,
Ми з бабою хмеліли від солодкої води.
А потім мене клали спати
На дерев’яний настил біля печі.
Пізнього вечора прибували кіньми храмові-
Їхні родичі з навколишніх сіл.

Теплої ночі під Ведмедихами і Ковшами
Три фіри стояли у величезному дворі.
Коні хрумали траву –
Вони відразу починали храмувати.
Чоловіки всю ніч пили у хаті великій,
А жінки по вечері збиралися на кухні
І шепотіли, шепотіли.
Крізь сон я чув окремі уривки:
«Але той шафьор спирає машину в ліску.
А я йому кажу: ви не на ту трафили…»
І дрібненький жіночий смішок, і шепоти, шепоти.

Баба була старшою від діда на дванадцять років.
Її першого чоловіка – суворого австрійського жовніра –
Убили на першій війні.
Дід мав каліцтво з дитинства –
Снаряд перебив йому ногу в коліні, коли пас худобу.

Баба дуже його ревнувала «Ади, як були на весілю,
То та фирлоґа аж крізь пальці на него си подивила».

Дід був високий, кульгавий, з паличкою
І білими пухнастими вусами.
Баба була низенькою, говіркою, смішливою.
Чи не вона це склала:
«Катерина і Сімньон
Сіли собі у бальон.
Катерина Сімньона
Вітрутила із бальона».

Дід був неграмотний, а баба писала суцільним текстом,
Залишившись недосяжною і для Василя Земляка,
І для Габрієля Гарсії Маркеса.
«Кланяюсивамучителько» – так починалися її листи до моєї матері.
(Мама була сирота, і вони, бездітні, вважали її своєю.)

Баба іноді сварила діда за куріння,
А він називав її, стареньку, Катрусею
І підкладав маленьку подушечку, коли вона сідала до столу.
Хто його навчив?

Дід помер першим від запалення легень.
Баба вийняла гроші, відімкнула комору,
Все показала і до обіду поралася із жінками.
А потім прилягла на лаву (старша жінка, треба відпочити),
Повернулася до тканого нею килима на стіні
І за годину померла.

Ховали їх разом у весільній одежі зі скрині.
Людей було – тьма.
Один старий із Банилова Підгірного
Голосно проказав на увесь двір:
«Вік прожив – такого-м не видів».

Де той двір?
Де ті люди?
Де ті слова?
Де наші гравюри, Михайле?

26 липня 2020 року
C. 45-47

---

4. Софія

Іноді,
Коли хочеться солодкого,
Я згадую «Нутелу», яку ти не доїла
У готелі «Кондор» на болгарському Сонячному березі.

Неможливо зрозуміти,
Що ти знайшла у молочному шоколаді.
Памʼятаєш натуральне опудало «Мілки»
У найближчому супермаркеті?

Я стискав твою мокру холодну долоньку,
Коли ми йшли вологою смугою піску,
А хвилі шумливо накочувалися і піняво згасали біля наших ніг.

Ти напружено вглядався в кожного,
Хто йшов нам назустріч,
Але відчувала мій захист.

Я ненавидів твій дитячий егоїзм
І не помічав твоїх дитячих страждань.
Смішно, але я не хотів щоб ти виростала.

У польських крамницях
Я скуповував для тебе фігурки динозаврів.
Це тривало доти, доки тобі стало вже нецікаво.

Ти була агентом «один – два»,
А потім «три – один»
У наших шпигунських іграх.

Тепер ти начебто доросла.
Але подумки я завжди бачу тебе
Моєю маленькою внучкою.

Життя відбирає тебе.
І мені радісно і печально.

19 вересня 2020 року
C. 48-49

---

5. Вороньків

У березі за городом
Запах рясочки, застояної води, вид гілок, що стирчать над нею,
Стовбурів гігантських верб, що ніколи не знали суші.

Ах, чорнозем городу!
Оксюморонно: жирний і пухкий,
Мільйони разів перетертий пучками.

Збирали два врожаї –
«Картопелька, гурочки, морква,
Часничок да цибулька».

Дід експерментував: садив кавуни.
Виростали завбільшки з кулачок.

Жили із городу. Вибирали плоди звечора.
Уночі підʼїжджала вантажівка з укритим брезентом кузовом,
Заповненим мішками і жінками.

Перед Києвом платили шоферу:
«Шість мишків да я», «чотири мишки да я».

Уранці спродувалися:
Хто – на Лукʼянівському, хто – на Куренівці.

Межа засаджена величезними коноплями.
Скирта голтини, криничка-журавель, моріжок у дворі.

Три яблуні, дві вишні, кущі порічок.
А шовковиця, чорнильна й солодка!
(Першого ж дня біда нашим новеньким костюмчикам.)

Квітничок біля хати. Двері з діркою для складаного ключа.
У коридорі примус. Драбина на горище.
Ляда у підвал, у якому ніколи не був.

Піч у першій кімнаті. Горшки, чавунці, рогач і лопата.
Голтина в ряднині. Спочатку – на долівці, потім – на деревʼяній підлозі.

Стіни побілені. У кутку в рушниках – Він і Його Матір.
На стіні – Шевченків портрет.

Відділена ширмочкою кімната з вікном.
З ліжком і піччю. (У закутку завжди солодко пахло –
Чи пачки залежаного рафінаду,
Чи різноколірні палички цукерок привезених з Києва?)

Була маленька Біблія і книжка про Амундсена.

В останній кімнаті два ліжка. На них спали дід і баба
Під ліжками – сулії з наливками.

Вперто цокотів годинник. Помирали узимку:
«Літом нада пораться на городі».

Паркани у селі суцільні й високі.
Ворота гігантські. Дядька Микола зробив деревʼяну підставку,
На якій стояла баба Васька і дивилась на вулицю.
Сивенька голова у коричневій хустці стирчала з-за збитих дощок.

Десять днів щоліта з дитинства, а потім – суцільні поминки
(«девʼятини», «сороковини», «пів года», «год»)
З жирною капустяною кашею, самогоном і неодмінною реплікою:
«Хай живе радянська влада, а нам, дурням, так і нада».

Козацьке село. Вороньківська сотня.
Дядько Андрій, що виїхав до Канади в сорокових,
Вислав костюма у пʼятдесятих.
Дід боявся носити. Віддав мені в сімдесятих.

Дід не виходив двадцять років із двору.
І стільки ж не розмовляв із сусідом (забули, за що й посварилися).
Говорив суржиком: «Ану, включи, шо оні там брєшут».
Не вірив нікому.

Їхати на метро до зупинки «Лівобережна».
Сідати на автобус до Борисполя.
А звідти – попуткою до села.

Дорога крізь поля. А по боках – тополі.
Далеке і рідне.
Дід Іван Кузьмович. Баба Васька.
Баба Галька, Баба Катря, баба Палажка.
Тітка Галя, дятько Микола, брат Віталій.
Цвинтар, на якому не буваєш.
Імена, яка записуєш на листку в поминальну суботу.

Кінець квітня 2021 року
C. 50-53

---

Відпустка восени

Гудіння стовбурів.
Пронизлива блакить.
І пейзажист, цей геній золотого,
Довершує мазки.

А нижче
Уривчасто-постійний запах диму –
Приємний в ніздрях, шкрябає в трахеї
І давить в грудях.

Ще буде листопад. А виноград
Уже підмерз вночі і став солодшим.

І наші дні, з тривогою на дні,
Просвічені прозрінням і любовʼю,

Достигли і тремтять,
Немов сонети Райнера-Марії.

Що їх гнітить? Вага? Невідворотність?
Але долонька в русі завмирає,
І поле не готове до зими.

23 жовтня 2021 року
C. 57

---

***

Дими… Доми стоять, немов томи.
Все відбулося, люба, і збулося.
Це ми і листопад. Це листопад і ми.
І він – поштар зими. Поглянь – заносять
У пащу хліву лантухи трави,
І ті, що ремигають, – оживають.
Це ви і листопад. Це листопад і ви.
Такий цей місяць. Дні такі бувають.
Таємне шелестіння у траві,
По кісточки у листі і в печалі.
І без кінця гудіння в голові.
І байдуже: підеш чи підеш далі.

4 листопада 2021 року
C. 58

---

***

Ти живеш на іншому боці галактики.
У тебе закличний сміх, і коротка сукенка,
І ноги, на які я боюся глянути,
Щоб не осліпнути.

Затишно-чорне волосся
Затуляє від мене світ,
А поцілунок не закінчується ніколи.

На іншому боці галактики
Ми лежимо, одягнуті,
На гуртожитському вузькому і продавленому ліжкові
І в темряві слухаємо імперську радіопрограму «Послє полуночі».
Співає Джо Дасен.
Як проникливо, чорт, він співає!
Ти довірливо засинаєш на моєму плечі,
І я боюся поворухнутися, щоб ця мить не закінчилася.

На іншому боці галактики
Той, що лежить біля тебе, –
Міцний і безстрашно-сміливий.
Він повний віри в майбутнє.
У нього безмір сили і доброти.
Їх вистачить і тобі, і ще трьом мільярдам населення планети.
У нього безмір таланту –
Він напише чудові твори, і йому без обдумувань присудять Нобеля.

Ви поїдете до Парижа.
І взагалі по всіх ґемінґвеївських місцях
З додаванням мису Горн.

У вас буде пʼятеро синів,
Яких він братиме на риболовлю.
Він стоятиме у воротях,
А вони пробиватимуть йому.

…Як далеко ти відлетів, друже!
Якби й злагодився повернутися –
То вже не вистачить життя.

Та чи й захоче той
Побачити тебе, теперішнього?

29 серпня 2021 року
C. 59-60

---

Хресний хід.
Траса «Чернівці – Тернопіль»

Василеві Теремку

Це хід без сліз. Це, Христе, Твій укіс.
Це крок у крок – Твої, рівнино-пільні.
Візок із інвалідом з двох коліс –
Його штовхають сердобільні.

Це Хресний хід. Безногий інвалід –
На що він сподівається, небога?
В обрубка гордий зріст: у нього Хресний їзд.
Він чистий, наче в піст, і йде до Бога.

Це вічний хід. Вони Тобі несуть
Уперту віру й лагідність волячу.
Вони з Тобою, не з собою, суть.
А Ти за інвалідом йдеш і плачеш.

20-21 жовтня 2021 року
C. 61

---

Нічого

Всі жили в тілі
Хтось намотав на невидиму корбу
І крутить собі потихеньку.

Девʼять цілих і девʼять десятих життя ти просто забув.
Навіть не тужся згадати.

Фрагменти, зупинені кадри,
Запахи. Окремі спалахи.

Бездумне жування спогадів.
Просто так. Щоб не здохнути.

Все, що вдалося згадати, –
Все одно, що до нашої ери.

Ішемічне дихання через раз
Нагадує холосте прокручування педалей,
Тільки незмірно більше жаху,
Ніж на спускові.

Через усю щоку знак –
Ти знову заснув на парчиній нитці.

4 листопада 2021 року
C. 62

---

1. Проводи

Володимирові Решетилу

Чудний кагал. Зелено-сіро-чорне.
Чужий вокзал. Чекання чергу горне.
Прощання без окрайця і вина.
Не зміна декорацій, а війна.

То не міцне життя, а проживання.
Немов лячне судинки коливання.
Чужі обличчя. Вигуки без сліз.
Їзд безоплатний, а не комунізм.

І ти стоїш – розгублено-худий.
Гусятинська висока тичка.
А по дотичній –
До погляду – і рейки, й поїзди.

Як темна смуга з посивілим пасмом.
І ти – ніхто, лише ожилий паспорт.
Там – Київ. Там – вогні. Там – смрід орди.

Куди ведуть сліди Сковороди?

29 березня 2022 року
C.65

---

2. Лише поетичний синтаксис

Ми зустрілися. Коли заголосили сирени,
Я не пішов у сховище, а примостився в коридорі,
Між стіною та передпокоєм, і при світінні ліхтарика
Почав гортати твій том. Сьогодні
Я читаю рядки про Аннелізу Аллєву,
Про тьмяне світіння її тіла
І різьблену зірку.

Сирени замовкли. Далі – тиша й очікування:
Прилетить? Не прилетить?
Це російські крилаті ракети –
Вони розбивають старі доми на друзки,
А якщо пощастить,
То довга металічна сигара,
Пробивши стелі кількох поверхів, застрягає на кухні,
І ти бачиш, як виглядає застигла смерть.

Вони луплять ракетами по наших будинках,
Вони не соромляться власної примітивності,
Вони говорять своєю мовою,
Хоча яка це мова?
Кілька десятків твоїх слів
Упереміж із матюками.

Мене досі вражає твоя імперськість.
«Похідне від пітерських колон.
Частина античності і складник поетики», –
Холодно кинеш ти.

Для мене, Йосипе,
Імперськість розпочинається зі зверхності
Й обовʼязково завершується сиренами.
Це не чудь, де зло тчуть,
Це вбивці, вигодувані імперією,
Але не молоком, а брехнею.
І як повірити в те,
Що це нам за наші гріхи?

Йосипе, Чернівці –
Це таке Боже місто,
Яке не змогли зіпсувати ні австрійці, ні румуни, ні совіти,
Ні навіть українці.
Це ріка надолині.
Це доми нагорі.
Це розгублена юність і поспішна зрілість.
І надія на старість, і на що ще – не знаю.

Щось тут не так:
Я, бандерівець, нацик, фашист
(Навіть ти не зміг би таке закрутити!),
Відчуваючи нервове посмикування жилки в голові
(Прилетить? Не прилетить?),
Читаю рядки про Аннелізу Аллєву,
Про тьмяне світіння її тіла
І різьблену зірку.

Двадцять сьомий день війни.
Ми знову зустрілися.
Як дочекати до сирен відбою?
Суміш відчуттів, переплетених, як линви,
Так перетискає дихання,
Що можна було б укласти «Фугу смерті».
Але як тоді бути із Паулем?

23 березня 2022 року
C. 66-68

---

3. Вікно на другому поверсі

У дворі видавництва Валя припалює першу цигарку.
Сріблястий автомобіль директора не боїться сонця.

Денна сутінь. Розкошлані хмари,
А над обрієм – темно, різко-рельєфно, як гребінь рептилії.

І Роша – країна опеньків-хатів
(Хотів співзвуч – і римував з «пороша»).

З вулиці бачиш себе: невиразна понура постать.
Від довгого носіння костюм і обличчя – одного кольору.

Безжальний зблиск окулярів,
Як у документальному фільмі про Берію.

Сновигання з кутка в куток призвело до того,
Що підошви черевиків стали твоїми і почали боліти.

Групи біженців. Вони зазирають крізь решітку огорожі
(Погляди втомлено-докірливі, безнадійно-байдужі,
Деякі – з відтінком задерикуватості).

Вони безупинно рухають по периметру
І утворюють не космічні, а земні кільця резиденції.

Усе – величезний акваріум,
А підсвітка – гігантський семафор.

Вогко. Сіро. Вогко. Сіро. Вогко. Сіро.
Ну й що? Хоча б так.

29 листопада 2021 – 3 квітня 2022 року
C. 69-70

---

4. Цитати

На коліні домашніх штанів протерлася тканина.
«Через поле широкеє протягнута нитка».
Екран світиться увесь день. І розтріскується голова.
А москальські танки сунуть і сунуть.
А наших літаків немає і немає.
І скільки там убито – наших і їхніх?
Лице твоє темно-червоне. Не варто й міряти тиску.
І серце бʼє без передиху: не варто й рахувати.
«Ти записався в тероборону?»
Цікаво, коли тебе викличуть?
Цікаво, чи видадуть тобі казенну форму?
Цікаво, чи одержиш ти зброю?
Третій день війни, моя люба.
Твій насторожений погляд
Відбивається від моєї неквапливої приреченості.
«Кому багато дано, з того більше й запитується».
«Хто терпен – той спасен».
Усе правильно.
Незрозуміло лише, як ти примудрився дожити до цього.

26 лютого 2022 року
C.71

---

5. Твій день народження

Полохливі тюльпани у вазі.
Цьогоріч соромно дарувати троянди.
І всі слова схожі на вигорілий на сонці газетний текст,
У підтексті яких – тривога.
Все збігається – вік, хвороба, війна.
Ми стоїть серед кухні, обнявшись,
І не знаємо, що будемо танцювати.
Пронизливе післяобіднє сонце.
Від нього за моєю спиною палає стіна.
Замість віршів про тебе я складаю такі рядки:
«Над руїнами Маріуполя
Звучить «Балада» Чипріана Порумбеску».

27 квітня 2022 року
C. 72

---

6. Запрошення на пожежу

Захід, як завжди, зрадить.
А Схід хитренько вичікуватиме.
Потвори з картин Пікассо,
Як таргани, полізуть уночі,
А потім, знахабнівши, полізуть вдень.
Давиш підошвами, а їх – мільйони.
Наші крики і сльози витворюють епос.
О, це змішування різнорідного!
Змішування крові та попелу.
Тоненький пронизливий свист –
Від стріли чи від ракети?
І війна не закінчується.

Діти, коти і собаки,
Тремтячи, виповзають з підвалів.
Вони вже не хочуть їсти,
Вони хочуть, щоб їх пожаліли.
Сусідка шепоче: «Приїхав рефрижератор з тілами.
Видають по одному, по два, щоб не було видно…».
На зіпсованій платівці памʼяті
Прошаркує безглузда фраза з минулого:
«Ну как вам ета вєщіца Родіона Щєдріна?».
Хмари і тумани
Сплітаються в сиве пасмо.
Спадають суцільні сутінки.
І війна не закінчується.

Ми лежимо в темряві.
«Що буде з нашими дітьми?» – шепочеш ти.
«Ми переможимо. І все буде гарадз», – шепочу я.
Кого ми боїмося розбудити?
«Христе, як мені бути?
Як бути моїй сімʼї і моєму народові?»
Серце бʼється об проміжок між ребрами –
Навіть не гадай заснути!
Із ночі в ніч
На Великій Руїні
Я, старий, лежу, як руїна.
Дотліває моє життя.
І війна не закінчується.

7-8 листопада 2022 року
C. 73-74

---

7. Пісенька

Цярпання дощу по підвіконні.
Уяви – й постануть безборонні
Небеса і Прага,
Де краса й похована відвага.

Влтава плине тихо, аж затихо.
Вік прорік нам, люба, чорне лихо.
Як промінчик свята
Крізь сльозу світає Прага Злата.

Ці доми над світлою водою –
Тут ми не бродили із тобою.
По солодких схилах
В іншому житті пройдемо, мила.

18 лютого 2023 року
C. 75